Що не так із моїми дітьми? Ростила їх порядними людьми, нічого для них не шкодувала, а їм навіть байдуже, чи їла я що-небудь
Сім’я наша була щасливою та дружною. Можливо, без пишномовних слів і тонких почуттів. У вільний час ми не музеями ходили, а їздили на дачу, самі себе забезпечували. Так і вижили в голодні дев’яності, пліч-о-пліч.
Потім уже стало краще, діти виросли. Почали собі дозволяти щось. То за кордон поїдуть відпочити, то машину куплять гарну.
Це чоловік у мене вчасно поквапився, завів звичку частину грошей у долари вкладати. Не шикували, зате по квартирі дітям купили.
І з освітою допомогли, закінчили дітки мої університети.
Я була впевнена, добром за добро відплатиться, нудно старості не буде. Внуки підуть, так і будемо пліч-о-пліч.
Коли чоловік пішов, тоскно було, не описати. Але що робити, поставила пам’ятник, поплакала — треба якось жити далі.
– Мам, ну ми не можемо з тобою весь час сидіти, — докорила донька, — з’їзди розвійся, або он у хор записалася б…
– І куди я поїду на свою вчительську пенсію? Це раніше мала роботу, репетиторство — гроші завжди були. А тепер я вітамінки собі дозволити не можу.
Попросила дітей допомагати, спершу натяками, потім прямо:
– Ну, візьміть на себе хоч комуналку, я хоч зітхну! Адже все одно це ваша квартира буде!
– Може буде, а може ні, — знизав плечима син, — не знаю, що ти там надумаєш. Поки що документів немає — квартира не наша.
– Доню, — ахнула я, — хоч ти йому скажи.
– А що, правильно каже…
Ось і дожила! Звикли мої діти, що все їм, а що і з них одного разу спитають — не зрозуміли. Раз давали все життя — значить, повинні далі давати, а зараз яка користь з матері? Хай дякую скаже, що з онуками дають сидіти іноді, інакше б взагалі одна кукувала у своїй квартирі!
Я тільки ахнула. А мені натякнули: можна і в однушку перебратися, чи кімнатку в комуналці. А гроші б їм зараз стали в нагоді, а не потім колись.
Я дивилася на дітей з жахом. Це не мої діти. Це люди, яким вигідно, що я пoмру.
Виїхала мовчки, плакала перед фотографією чоловіка, просила, щоб до себе забрав. Краще б не їм купували квартири, а для себе, здавала б і горя не знала. Що мені тепер, у 65 років поруч із батьком лягати?
Вирішила: з онуками більше не сиджу. Здам дві кімнати, а мені й маленькій у комуналці вистачить, правильно діти кажуть. Нехай нянькам платять.