Свекор в наказовому тоні зажадав зустріти його на вокзалі. Зустріти зустріла, тільки додому не довезла
Ми з чоловіком – щаслива пара. Я родом із Львова, але перебралася жити до Івано-Франкіівська, а чоловік у мене взагалі з київської області родом. Познайомилися під час навчання, але я й подумати не могла залишитись працювати у столиці, хотіла назад. Знала: із моєю спеціальністю я буду в Франківську королевою, рідкісним фахівцем.
Інтереси свої захищати вмію, свого не віддам, та й чужого мені не треба.
Я фахівець із сеpцевих хвороб, але не у людей, а у тварин: кішки, собаки, хоч корови – всі до мене. Заможних клієнтів мало, але вони є, і куди їм тікати зі своїми Мурками? Чоловік теж ветлікар-універсал, але він сильний у діагностиці.
Ми потикалися по місцевих клініках — скрізь те саме. Людям серйозно налаштованим нікуди податися, скрізь найпростіші операції: стерилізують, прищеплюють. Складні випадки не беруть – невигідно.
А ми зробили окрему клініку для таких складних випадків з гарною діагностикою. І для колег проводимо дослідження, і у себе пацієнтів можемо залишити, якщо наш профіль. Працюємо командою, тому виходить чудово.
Заробляємо непогано, але й ціни не заламуємо. Тож клієнтів вистачає. Вже купили власну квартиру, вже винайняли помічників, тому я не ночую в клініці, встигаю дітьми та домом займатися.
Але батьки чоловіка ще мною незадоволені.
Я знаю, вони шаленіють, що він за мною на Захід поїхав, все сподіваються, що він повернеться, перетягне до Києва і клініку, і їхню родину. Не знаю, чого їм бракує, у чоловіка ще дві сестри, обидві в сусідніх будинках з батьками живуть, тож ніхто їх не кидав. Допомогли обом сестрам саме ми, обом дали грошей на перший внесок.
Батьки впевнені: чоловік і без мене обійшовся, міг би і в їхніх Броварах клініку відкрити. Тільки ми хороші в тандемі, це перше.
І звідки в Броварах для нас клієнти? Це друге.
Я все чудово розумію: невістку воліли б бачити лежачу в довгій скриньці. Але ми ввічливо поводимося. Я ввічливо поводжуся. А батьки чоловіка про межі та дистанцію не чули.
Ось сьогодні дзвонить мені свекор:
– Зустріти мене сьогодні о сьомій, вилітаю.
– То вже п’ята!
– Поспішай, значить.
Прекрасно, мені треба кудись діти дитину, ощасливити помічницю, що вона затримується допізна, про загублене тісто взагалі мовчу.
Їду. Молодший сидить позаду в дитячому кріслі.
Чоловік у клініці, вивчає на узі кота, який постраждав в аварії: перевозити не можна, оперуватиме. Свекру викликати таксі корона не дозволяє. Тож їду.
Кричати на мене він почав ще по телефону, коли шукав припарковану машину. Виходити я відмовилася, будити дитину витягувати не хотіла.
Він сів, грюкнув дверима і почав на мене репетувати:
– Могла б і вийти…
– Онук спить, не будіть.
– Подумаєш, — не зменшив гучності свекор, — хто хоче спати, той спить.
Дитина все ж таки прокинулася, захникала.
Думаєте, дід поліз заспокоїти його? Дістав хоч півня на паличці?
Як би не так. Я дізналася, що в мене діти невиховані, що могла б не налаштовувати їх проти дідуся, раз дома сиджу — треба займатися малюками, а не телевізор дивитися.
– Значить, працювати в клініці п’ять годин, а не десять-дванадцять, це вдома сидіти?
– Але син працює!
Потім він почав лаятись, що швидко їду, зараз нас yб’ю. Висловив мені за помічницю, могла б і сама давати собі раду, гроші не зайві. Повідомив, що вдома вже є чоловікові наречена на прикметі, молода, дітей нормальних народить, слухняних.
Син все хникав, дід розвернувся і закричав на нього, щоб заткнувся, поки старші розмовляють.
Тут я повернулася. Привезла його назад до аеропорту:
– До побачення, Петро Миколайовмч. До побачення-до побачення…
Коли приїхала додому, обурений чоловік чекав на мене біля дверей: батько його вже накрутив. Я вручила йому захниканого сина:
– Ще слово, і поїдеш до тата. Там і наречена на тебе чекає. І дітей нових народить, слухняних. А поки займися цим, інакше я теж кричати почну.
Чоловік тільки очі відвів, я зрозуміла, розмова така вже була… Більше тато до нас не їздить.