Син привів у будинок наречену, але я їх обох виставила. Мені його одного на моїй шиї вистачало

Доля склалася так, що сина я виховувала в гордій самоті. Розлучення було повністю моєю ідеєю, але я досі вважаю це рішення одним із найкращих у своєму житті. Бо не зважись я тоді на цей вчинок, послухалася би порад мами, і в мене вдома було б два кімнатні тюлені, що відрізняються лише ступенем облисіння.

Чоловік працювати не хотів, тому що свою професію він не любив, а без професії йти можна було тільки на найпрестижніші місця. Любив чоловік міцно спати, смачно їсти і менше рухатися, але чомусь за п’ять років шлюбу з такими відмінними даними так і не зміг знайти собі роботу.

Після розлучення стало легше, баласт залишився у квартирі колишньої свекрухи, а я на реактивній тязі її прокльонів кинулась у світле майбутнє. Працювати довелося, немов коняка, тому що годувати, одягати та взувати дитину було потрібно, а для роботодавців це чомусь не було приводом платити нормальні гроші.

Тому я орала на двох, а колись і на трьох роботах. Поклавши руку на погруддя – це я прогаяла момент, коли жаліслива бабуся почала відверто балувати онука, який “при живих батьках сиротинкою залишився”. Але на той час я не завжди могла віднести себе до категорії живих у принципі, тому що після третьої роботи мене можна було відправляти грати зомбі без гриму.

Але я працювала не дарма. Мені вдалося все-таки стрибнути вище голови та заробити на окрему квартиру у дві кімнати. Синові вже було десять років, і жити в одній кімнаті з хоч і любимою, але бабусею, і жінкою, яка періодично там з’являлася, тобто мною, йому було вже не комільфо.

Коли ми переїжджали, моя мама ревіла. А чому? А тому що мати я нікудишня, яка своїм чадом зовсім не цікавиться.

– Ти відкупляєшся від дитини, ти прикриваєшся роботою! А дитині ласка, любов, увага материнська потрібна!

Мамі я навіть не намагалася перечити, бо я не мала стільки вільного часу. Вирішили на тому, що мама й надалі оберігатиме онука, але вже на моїй території.

Я думала, що після купівлі квартири моє життя стане легшим і можна буде відмовитися від долі ломового коня, але доля скрутила мені дулю. Мама захворіла і потрібна була велика сума.

Три роки операцій, терапій, аналізів, обстежень та іншого дали свій ефект – мама хворобу переборола. У цей період сином займалася я в гордій самоті, що призвело до низки несподіваних відкриттів.

По-перше, я виховую не сина, а квіточку, яка не може своїми листочками покласти їжу, помити посуд і зібрати нормально рюкзак до школи.

По-друге, він чомусь вирішив, що з моєю думкою можна не рахуватися, бо він уже дуже самостійний та дорослий.

По-третє, перекриття фінансового краника дуже непогано вирішувало перші дві проблеми, але потім скаржився бабусі, а їй у її стані зайві нерви були ні до чого.

Але з цієї миті я включилася у виховання сина і вже не планувала відключатися. Виходило четвертинка на половинку. Поки на захист не піднімалася бабуся, залучити сина до порядку виходило. Але якщо мама таки влазила, то доводилося відступати. Я не хотіла ще раз її нервувати, а проблеми любовно вирощеного тюленя вона приймала дуже близько до серця.

Мені було дивно спостерігати, як здоровий шістнадцятирічний лоб, який упоперек себе ширший, летить під крило до бабусі, яка загороджує його від кривдника спиною. Ну, тобто намагається загородити, бо габарити там, звичайно, були непорівнянні.

Я вирішила, що треба вже приймати те, що є. Впустила сина, віддала кермо правління – насолоджуйся. І те, що в мене не було сил, часу та можливості вчинити інакше тут жодної ролі не відіграє.

Була слабка надія на армію, але вона не справдилась. Бабуся підняла всі свої сторічні зв’язки та хлопця відмазала. Ще й мені висловила вкотре, що “я не мати”.

Хлопчик нікуди не поступив, бо ще не вирішив, ким хоче стати, коли виросте. І на роботу з тієї ж причини не пішов, але це у нього спадкове від батька. У мене вже підкипало, але бабуся продовжувала стояти на захисті свого улюбленого онука.

– Не тисни на дитину, дай йо у житті озирнутися, а не хапатися за перше, що трапилося. Нині все не так просто!

А як на мене, то простіше не буває. Не хочеш вчитися? Ідеш працювати. Можна двірником, можна вантажником, можна продавцем – там завжди потрібні люди. Не подобається? Буває. Натомість активізується частина мозку, що відповідає за розумовий процес, то швидше розумієш, ким хочеш стати.

Але мама вдало тиснула на мою совість, що звідкись прокинулася, що я і так все життя на сина уваги не звертала, а зараз йому ще й життя ускладнити хочу. Тому син сидів удома, продовжував розширятися в боках, грав у комп’ютер і періодично пропадав на якісь гулянки, заздалегідь випросивши гроші. Скрипіла зубами, але давала.

І ось синочку двадцять два роки, і він тішить мене новиною, що я стану бабусею. Поруч із ним мило посміхається та, яка мене цією бабусею й зробить.

І слідом пролунало наступне – жити осередок суспільства, що стихійно утворився, буде в мене. Тобто зі мною. І за мій рахунок, бо синок не працює, а його обраниця, яка нещодавно перевалила за позначку повноліття, студентка очного відділення.

Замість радісних підстрибувань і зойків щастя я видала інший крик, з якого друкованими були тільки коми та знаки оклику. Після чого на пальцях пояснила синові, що думаю про ситуацію взагалі та про його поведінку зокрема. Монолог закінчився благословенням його на подвиги. Я дала йому добу, щоб зібрати речі та залишити мою квартиру.

Син, природно, образився, забрав майбутню маму, яка вже не посміхалася, і пішов. Навіть гадати не треба куди – до бабусі. Вона передзвонила мені відразу ж, як онук її порадував новинами.

– Ти що ж таке твориш? Це твій син, у нього така подія, такі зміни в житті, його треба підтримати, а ти його з дому женеш? А як і на що він житиме?

Я дихала через ніс і дуже повільно та докладно пояснювала мамі, що мій син уже дорослий хлопчик, який сам незабаром стане батьком. А раз у нього вистачило сил на це, то нехай тепер відповідає за свої вчинки.

Мама ще раз сказала, що “я не мати” і кинула трубку.

Вже два місяці молода сім’я живе в неї, бавлячись на бабусину пенсію та якісь гроші з боку батьків дівчини. Я оплачую мамі ліки та комуналку, іноді скидаю ще грошей. На що вона їх витрачає її справа. І ні, мені не соромно.