Брат чоловіка проживає з нами, все б нічого, але він все з’їдає і абсолютно не думає про мене з чоловіком. Втомилася готувати тільки на нього, а свекруха ображається – шматком її синочка дорікаю

З вересня молодший брат мого чоловіка Максим живе разом із нами. Йому сімнадцять років і він вступив до нашого міста. Гуртожиток йому не дали, вже не знаю чому, а з батьківського будинку в області щодня їздити не виходить. Тому свекруха впросила, щоб ми пустили Макса пожити у нас.

Взагалі, із сім’єю чоловіка у мене нормальні стосунки, і Макса я знала непогано, він – нормальний хлопець. Тому без проблем погодилася, щоби він жив у нас. Ми три роки тому взяли двоє в іпотеку, і батьки чоловіка дуже сильно допомогли з першим внеском, тому ми їм ніби зобов’язані. Нам про це не нагадували, але я добре пам’ятаю.

– У тебе не буде з ним проблем, – обіцяла свекруха, коли вони приїхали з речами молодшого сина. – До порядку я його привчила, їсть усе підряд. Якщо буде лінуватися, бий його ложкою по лобі, дозволяю.

З порядком проблем і не виникло, тут свекруха вимуштрувала синів на совість. Що старший, що молодший син навчені за собою прибирати, допомагати по дому та не розводити бардак. І їдять вони все, не перебираючи, це також правда. Але тоді я слабо собі уявляла, в яких кількостях їсть Макс.

Молоденький більший за мого чоловіка – і на зріст вищий, і в плечах ширше. І їсть він на заздрість багатьом, але при цьому на зайву вагу не страждає. Проблема лише у тому, що готувати я не встигаю. Скільки не приготуй – Макс може з’їсти все.

Ось ідеш на роботу, залишаєш у холодильнику каструлю супу на обід, котлети на вечерю. Думаєш, ось прийдеш додому, швиденько салат зготуєш, гарнір якийсь зробиш, вечеря до приходу чоловіка готова. Та ось прямо зараз! Дай Боже, якщо з двох десятків котлет надвечір залишиться хоча б дві. Іноді може взагалі не залишитися.

Спочатку я тільки дивувалася і намагалася з’ясувати, скільки треба готувати, щоб Макс наїдався, і нам на вечерю щось залишалося. Причому до супів такого ажіотажу не було, а ось ковбаса, хліб, риба, м’ясо, котлети йшли навиліт.

Поки ми з чоловіком жили вдвох, я готувала одразу на кілька днів. Десятка котлет, каструлі супу та пачки макаронів нам вистачало дня на три. Тепер суп може затриматися на пару днів, а от котлети до першого свого вечора можуть не дожити.

Я приходжу з роботи раніше за чоловіка, але все одно треба враховувати, що я таки працюю, і стояти ще весь вечір біля плити мені важко. Особливо коли знаєш, що завтра цей захоплюючий атракціон знову повториться.

Пробувала змушувати чоловіків допомагати мені готувати, але це все довго, виснажливо, простіше і швидше самій зробити. А якщо змусити їх самих готувати, можна відразу міняти квартиру. Два ці кашевари за першу спробу спалили каструлю і загадили всю кухню так, що її відмивали два дні всією сім’єю.

Пробувала і з Максом говорити, що здоровий апетит організму, що росте, – це все здорово, але треба і про інших думати. Адже ми також приходимо голодні, а постійно вечеряти недоїденим супом не хочеться. Готувати більше? Ну, так я не відділ кулінарії, щоб у таких промислових масштабах готувати.

По перше, це забирає весь час, а по-друге, ми не такі багаті, щоб я звільнилася і займалася виключно готуванням. До того ж, наш бюджет у частині харчування і так сильно збільшився з приїздом Максима. Свекри раз на тиждень привозять деякі продукти, але їх вистачає на пару днів, а потім доводиться знову бігати в магазин.

Чоловік бачить цю ситуацію, його теж не влаштовує, що я постійно стояла біля плити, а їжі вдома все одно нема. Начебто вже все приготувала, повечеряли, а потім Макс починає бігати до холодильника. То він чай поп’є з чимось уприкуску, то на голодний шлунок не спиться. На ранок іноді вже половини немає.

Я вже псіхувати почала. Скільки ж можна? Нещодавно приготувала деко м’яса французькою. Ні шматочку не залишив Макс, жодного. До мого повернення з роботи він навіть уже лист помив. А мені треба було за сорок хвилин, поки їде чоловік із роботи, щось приготувати.

Виявилося, що про проблему знає і свекруха, але вона якось по-своєму сприйняла цю інформацію. З чогось вона вирішила, що я її молодшого сина ущемляю в їжі.

– Ось, цього разу більше продуктів привезли, а то ти знову переживатимеш, як би Максим вас не об’їв, – заявила вона у своєму черговому приїзді.

Я від такої подачі навіть трохи злякалася. Зі свекрухою я тему нашого проблемного харчування не обговорювала зовсім, тим більше в ключі, що Макс нас об’їдає. Взагалі, так воно і є, але я не розглядала проблему з цього боку.

– Ось уже не думала, що в будинку одного мого сина іншого шматком дорікатимуть, – зітхнула вона, і поки я складала в голові слова в відповідь, мама чоловіка пішла спілкуватися з недогодованим сином.

Виявилося, що здав нашу проблему мій законний чоловік. Поскаржився мамі, що я стомилася готувати, і що брат їсть, як кінь. Свекруха чомусь вирішила з цієї розповіді зробити висновок, що я її молодшого докоряю за кожен з’їдений шматок і мало не вириваю з рота останній край хліба.

Пояснювати свекрусі, що вона все не так зрозуміла, даремно, вона мене образила і не розмовляє тепер зі мною. На скільки я знаю, вони з чоловіком підшукують уже синові окрему квартиру, щоб прибрати голодного хлопчика подалі від злісної мене.

Я начебто й задоволена, що Макс перестане брати в облогу наш холодильник, а нібито і незручно виходить – і Максим хлопець хороший, і свекруху ображати не хочеться. Ось можна було цю проблему якось інакше вирішити, але вийшло ось так по-дурному.