Сусідка попросилася у гості, але приїхала на вантажному таксі

У нас у селі сусідка була Ніна Степанівна.

Жили ми приблизно однаково: у неї будинок, навпроти у нас такий самий. Спілкувалися, допомагали одне одному, чим могли.

Ніна Степанівна була самотньою, з дитинства мене знала. Маму мою добре пам’ятає.

Свої діти в неї вдвох поїхали жити до Канади ще 30 років тому і там загубилися. Перестали писати, де їх там шукати простій сільській жінці?

Сестра старша померла, племінник тільки й лишився. Бачила я його. З боку якийсь кручений, але сусідка в ньому душі не чула:

– І на свята приїде, привітає, і до себе жити кличе, переживає, що я тут одна.

– Так справді може їхати?

– Та що я їм там, виростила, на ноги поставила, чого я молодим тепер заважатиму? Ось зляжу, додивляться. А поки ноги ходять, допомагатиму. Самі нехай їдуть за екологічною картоплею, — жартувала сусідка.

Але потім засумувала, налякалася карантину і наважилася. Будинок продала, речі зібрала і вирушила до племінника. Кілька разів телефонували — і зникла.

І ось дзвонить:

– Люба, я так скучила, я б у гості приїхала, можна?

– Ніно Степанівно, приїжджайте звичайно! Я й баньку натоплю!

Приїхала на вантажному таксі. Склала цілу гору речей у сараї, гостює.

День гостює, два гостює, тиждень…

– Тьотя Ніна, а вас племінник не втратив у місті?

– Та чого ж втратив! Він же мене виставив з дому! Гроші мої взяв, квартиру одразу обміняв на велику. Я питаю, де моя кімната, а він лише дивується, мовляв, яка ще кімната! Їдь тітка в своє село! Ось я й приїхала!

Ось дивно, племіннику не потрібна, вирішила, що сусідці потрібна буде! Відправила її назад до племінника, знайшла у місті однокурсника-юриста, щоб до суду на племінника подали за незаконне збагачення та шахрайство. Поїхала Ніна Степанівна, але з образою, вона позиватися не хотіла, думала, у мене доживатиме.