Часто люди радять йти від чоловіка, який поводиться з тобою погано. І кажуть це так, ніби взагалі жодних проблем немає. Типу, захотіла б – давно пішла б, а раз не йде, значить її все влаштовує. А людині іноді просто потрібна допомога, бо страшно йти без усього в нікуди

Я виходила заміж дуже рано, мені тоді стукнуло вісімнадцять років, чоловіка дуже любила. Він був старший за мене на шість років і здавався мені дуже дорослим, відповідальним, серйозним. Думала, що буду за ним, як за стіною. Всі його вчинки тоді здавались романтичними та дуже брутальними.

Забороняв гуляти з подругами, ревнував до кожного стовпа, не дозволяв носити короткі спідниці – це все від великого кохання. Тим більше, що моїй мамі він дуже подобався. Вона вважала, що з таким чоловіком з мене вийде толк, що мені потрібна міцна рука, яка мене спрямовуватиме.

Завагітніла я майже відразу після весілля. Чоловік був задоволений, спочатку ми жили добре. Він дбав, доглядав, говорив ніжності, дуже багато часу ми проводили разом. Поволі він добився, щоб я забрала документи з університету. За його словами, мені зараз ні до чого зайві навантаження та нерви, моє головне завдання – виносити та народити здорового малюка.

Також непомітно він обмежив коло мого спілкування. Начебто суворо нічого не забороняв, не піднімав голосу, але якось обхідними шляхами відвадив мене від усіх подруг. Я сама не помітила, як моє коло спілкування замкнулося на ньому та батьках. З подругами я могла по телефону говорити іноді, але не більше.

Найстрашніше, що всі ці зміни відбувалися настільки непомітно, що мені здавалося це все нормальним та закономірним.

Хоча що нормального в тому, що з дому я могла вийти тільки з чоловіком, спілкуватися тільки з ним та батьками, питати у нього, чи можна мені надіти ту чи іншу річ та випрошувати гроші на особисті потреби. Зараз розумію, що все це були вже не дзвіночки, а справжній сполох, який я примудрилася не почути.

Жили ми у квартирі чоловіка, яка належала його мамі. Вона була частим гостем у нас, завжди тицяла мене носом у те, що я погано прибиру і готую. Казала, що я чоловікові ноги цілувати повинна, що він мене таку взяв заміж, бо жила б і далі у своїй стайні.

Найгірше почалося після пологів.Чоловіка дратував плач дитини, що я ледве ходжу і не можу багато робити по дому, свою злість він зривав на мені. А потім обіймав, вибачався, навіть плакав, говорячи, що він не хотів, але я його довела.

І я насправді почувала себе винною. Адже він так щиро ридав, цілував синці у мене на зап’ястях, казав, що шалено любить мене і нашу дочку і не уявляє свого життя без нас.

Моя мама бачила синці у мене, але не ставила запитань, роблячи вигляд, що все гаразд. А якщо я хотіла поговорити про це, вона обривала мене фразою, що не хоче лізти в чуже життя. Раз отримала, значить заслужила, адже мій чоловік справляв таке гарне враження.

Коли я почала гуляти з дитиною у дворі, у мене з’явилися знайомі матусі. Одна з них була нашою сусідкою знизу, тому уявляла, що у нас удома відбувається. Ось ці мами переконували мене, що чоловік у мене тиран і деспот, з ним небезпечно жити, треба терміново тікати від нього.

Якось в істериці я сказала чоловікові, що подам на розлучення і піду, якщо він мене хоч пальцем чіпатиме. Це його так насмішило. Він сказав, що я можу валити на всі чотири сторони, а ось дитина залишиться з ним. У мене ж нічого немає, щоб утримувати дитину, ні роботи, ні житла, ні доходу, ще й характеристика сім’ї не позитивна.

Мене це так налякало, що наступні два роки я навіть боялася подумати про розлучення. Тим паче були в нашому житті й ​​гарні моменти, які змушували повірити, що все налагодиться та буде дуже добре.

Мені всі довкола казали, що треба бігти, бо далі буде тільки гірше. Мамочки радили думати про дитину.

Я думала, звичайно ж, я думала. Але куди йти без грошей, без роботи, без житла з дитиною? Подруг, які могли б мене дати притулок, у мене немає. Мама відразу сказала, що не ховатиме мене, чоловік у мене добрий, а я собі щось нафантазувала. Тобто, реальної допомоги у мене не було.

Усі мої дзвінки та листування чоловік відстежував, постійно копався в моєму телефоні та стежив, куди я йду. Він контролював усе. Варіантів все продумати та підготувати не було. Я їх не бачила. Всюди були поради, але для мене нездійсненні. Бігти одній, покинувши дитину? Я так не могла, тому що ця невідомість була б гірша за побої.

Я була на шостому місяці вагітності, коли не стало мами. Батько пoмeр два роки до цього. На похорон приїхала мамина сестра, яку я дуже неясно пам’ятаю, бачила її в дитинстві тільки. Ми з нею розмовляли, я і вивалила їй все, що накипіло. Було просто неможливо тримати це все у собі. Така безвихідь була, що якби не було дітей, я б повторила вчинок Анни Кареніної.

Нічого я не чекала, думала, дасть пораду, як і всі, але вона вчинила інакше. Вона забрала мене до себе. Ми з донькою ні речі не збирали, нічого, тільки я захопила документи заздалегідь, сховала. Одягнулися і пішли, а там уже в чому були, в тому й поїхали в інше місто.

Там мені допомогли подати на розлучення, влаштуватися на роботу, дали місце, де ми з донькою могли пожити хоча б спочатку. Згодом я народила ще одну дочку. Знаю, що чоловік мене шукав, але я зробила все, щоби не знайшов. Тітка мені допомогла. Не порадою, не розумним виглядом, а за руку висмикнула з цього кошмару.

Я вже рік живу у розлученні зі своїми дітьми. Я вкотре переїхала, ще далі від колишнього чоловіка. Живеться непросто, але я працюю, мені допомагає тітка, поступово все налагодиться. Головне, що мені звідти допомогли вирватися. Іноді потрібні не поради, а реальна допомога. Я її, на щастя, здобула.