Ворог засів в нашому селі, три дні сиділа в підвалі, їжі вже не було, як раптом крик: “Є тут хтось?!”. І тільки не кажіть мені після цього, що мова не має значення

Я з народження говорила мовою, як тоді мені всі родичі казали, “старшого брата”. Мої батьки так говорили, сусіди, друзі. Я чудово володіла українською, але…

Зараз мені 63 роки, донечка одна, єдина, вже 13 років як живе та працює в Німеччині хірургом, дуже нею пишаюся. Маю невеличкий будинок, донька профінансувала його ремонт. Невеличке господарство. Гріх жалітися, все було добре. Добре до 24 лютого.

Коли ворог зайшов в наше селище почалося жахіття. Я вирішила заховатися в підвалі, вхід до нього в мене з кухні, під ковриком.

Я чула як вони шастають по моїй домівці, чула як перевертали шафи та сміялися, я відразу зрозуміла, що це ворог. Їхня жахлива поведінка, крики і, звісно, мова.

Раптом, вибухи, стрілянина. Година, дві, три. Я вже думала, що кінець. Третій день в підвалі сижу, а це ніяк не вщухає. Як раптом чую крики:

– Є тут хтось? Агов, є тут хтось?

– Наші, це ж наші! Захисники… – відразу зрозуміла я

З моїх сусідів тільки я одна залишилася. І не кажіть, що мова не має значення.