Ми вирішили завести собаку і відразу виявилося неспівпадіння поглядів. Я хотів вівчарку, та дружина на цю пропозицію відповіла глухим риком. «І де ти цю потвору триматимеш у нашій двокімнатній квартирі?» – встала вона в бійцівську позу загартованого в боях бультерєра.

Ми вирішили завести собаку і відразу виявилося неспівпадіння поглядів. Я хотів вівчарку, та дружина на цю пропозицію відповіла глухим риком.

«І де ти цю потвору триматимеш у нашій двокімнатній квартирі?» – встала вона в бійцівську позу загартованого в боях бультерєра. – «Ні, я хочу, щось таке мініатіюрне, маленьке, пухкеньке. Щоби воно мене любило, пестило. Щоби його можна було покласти з собою в ліжко, з ним би гралися діти…»

– Яке ліжко, там мене тобі не вистачає!? Як діти!? У нас їх немає…- тепер вже загарчав я.

– Так, немає. Бо ти їх не хочеш. Давай поживемо для себе, облаштуємося як слід . – очі дружини налилися слізьми. Я відчув як тане моя мрія гуляти з благородним, породистим псом, котрого вже вирішив назвати «Лордом» і нещасні безсобатченки проводжатимуть мене заздрісними очима. «Ось, мовляв, який крутий чувак їде».

Я би їздив з «Лордом» на рибалку і дружина не могла б закинути мені, як кожного разу, коли збираюся на річку з друзями, що це лише привід, аби напитися. А потім знову принесу її кілограм мороженої тріски, як рік назад. «Лорд» ж не п’є.

Звісно, ми б їздили на рибалку з нічлігом. Бо після чвертки, а може й більше, в залежності, як буде клювати, за кермо не сядеш. Та, знову ж таки, в цьому разі жодної небезпеки не було. «Лорд» говорити не вміє, то ж не викаже. Проте, не мав наміру здаватися без бою.

– Добре, нехай буде маленьке, пухкеньке. Але ж і його потрібно вигулювати щоранку, бо інакше доведеться прибирати у квартирі калюжі і не тільки. А ти так любиш поніжитися в ліжечку. – навів, як на мене, досить переконливий аргумент.

– Так ти з нею гулятимеш перед роботою. Це тобі буде замість зарядки. – з дитячою простотою заявила дружина.

Від такого нахабства я впав у стан «гакі». Ледь оволодівши собою, рвучко встав і пішов на балкон курити, аби заспокоїтеся. Та за мить до мене підійшла дружина, ніжно обняла, почала запевняти, що палко мене кохає, а тепер у мене є нагода довести свою любов її. На наступного дня в нашій квартирі з’явилася, дійсно, потвора, якийсь пікінес.

Одразу через нього, точніше, неї, бо це була сучка, виникла чергова сварки, коли дійшло до питання, як її назвати. Я запропонував «Теща», бо так само обнишпорила усі кути у квартирі, як мама дружини, коли приходить до нас. На що почув: «Дурень. Я сама придумаю».

І  мало того, що назвала те нещестє «Ляля» та ще й пов’язала на її голові дурнуватий червоний бантик. Тиждень дружина героїчно зранку гуляла з песиком, але незабаром з нею почали відбуватися негативні процеси.

Спершу, коли я приходив з роботи, вони тільки демонстративно позіхала, далі почала жалітися на упадок сил через недосипання, врешті решт посипалися докори, що я абсолютно збайдужів до неї, навіть не помічаю, що у неї з’явилися синці під очима. Таке могло навіть найкрутішого сангвініка дістати. І одного ганебного ранку я вийшов на світ Божий тримаючи на повідку оту почвару з дебільною ганчіркою на голові.

Я намагався обрати самі тихі, безлюдні вулички, лише б мене ніхто не помітив зі знайомих. Однаково там траплялися люди і я відчував душею глузливі погляди чоловіків. Авжеж, хто, крім жіночого підкаблучника може гуляти з такою шмакодявкою. Вона, до того ж, мала препаскудну звичку гавкати на всіх перехожих, котрі опинялися ближче ніж на метр від нас.

Я знав, що така риса притаманна більшості усіх цих дрібних шавок. Траплялося, що й мене пробувало щось таке кидатися, і я ледь стримував бажання дати доброго копняка такій «мосці», за одно й її господарю, незважаючи на стать. Вочевидь, подібне відчували й чоловіки, на яких гавкала «Ляля», і лише моя дещо спортивна статура їх стримувала.

Я не міг зайти до магазину купити цигарок, бо, по-перше, туди з собаками не пускали, а по-друге, навіть якщо й прив’язував коло входу до крамниці, то вона, знову ж такі, гавкала на людей, до того ж, зачіпалася з безпритульними собаками, котрим це явно не подобалося. Мені кілька разів довелося відбиватися від купок покручів, які намагалися розібратися з нахабою.

Власне, не описати тих мук, яких натерпівся за місяць, поки на грянула гроза. Перша, в буквальному розумінні. Під нею ми потрапили з «Лялею» під час чергової ранкової прогулянки. Перечекавши сильну зливу побігли додому.

Я став поспіхом збиратися на роботу, бо запізнювався, а псюра за звичкою забралася на ліжко до дружини, наслідивши своїми мокрими лапами. «Ти, що, не помив «Лялі» лапки?»- донеслося зі спальні, яку заволокли з вулиці віртуальні грозові хмари. «Сама помієш, я запізнююся…» – відповів, відкриваючи двері. І почув у слід: «Ти безсердечний!». Це переповнило чашу терпіння.

Наступного ранку я пішов гуляти з «Лялею» за наперед визначеним маршрутом, в кінцевому пункті якого знаходився відділ реєстрації цивільного стану. В моїй кишені лежала заява про розлучення. Дорогою, я поглинув в роздуми, як це все відбуватиметься, як ділитимо майно і таке інше.

Навіть не зчувся, як раптом «Ляла» рвучко вирвалися від мене і з несамовитим гавкотом побігла вперед. Я глянув услід і побачив, що вона несеться за якимось чоловіком, котрий теж щодуху біг, тримаючи щось під пахою. Водночас до мене доніся розпачливий жіночий крик: «Допоможіть! Сумочка! Гроші!».

Миттєво оцінивши ситуацію, побіг за «Лялею» і злодієм. До мене приєднався якийсь небайдужий чоловік, котрій, як потім з’ясувалося, виявся оперативником карного розшуку, що йшов на службу. Грабіжник, вочевидь, добра знав цей район, бо ниряв у якісь двори, знав, в яких будинках є прохідні коридори і лише дзвінкий гавкіт «Лялі» вказував нам напрямок його втечі.

Врешті-решт, ми затримали злодюжку. Він, похнюплений, плентався в міцних руках «опера», а моя «Ляля» трусила з гордо піднятою головою, тримаючи в пащі сумочку жінки. Та не знала, як нам і надякуватися, а «Лялю» ледь не зацілувала. «Рятівниця ти моя.

Як би я хотіла мати такого песика. Слухайте, продайте її мені. Я добре заплачу.» – раптом сказала жінка, додавши, що такому статному чоловікові як я, більше личить гуляти з якимось авторитетним псом, на кшталт вівчарки чи ротвейлера. При цьому вона витягнула стодоларову купюру.

Це було майже вдвічі більше, ніж ми заплатили за «Лялю», але, знаючи, який скандал мене очікує вдома, подумав, що це замала компенсація. То ж почав торгуватися і брехати як єврей на базарі. І що «Ляля» улюблениця нашої сім’ї, діти (яких, як вам відомо, у нас немає) душі в ній не чають, і навіть теща стає ласкавішою, коли грається з песиком.

«Я вас розумію», – сказала жінка і протягнула ще одного «франкліна». Ну хто устоїть перед жіночими чарами, підкріпленими такими аргументами.

Дома, звісно, дружина навряд чи повірила у мою баєчку, як нечемна «Ляля» втекла від мене, погнавшись за кішкою, поки я перев’язував шнурок на кросівці. Були крики, були сльози. Мовляв, я навмісне це зробив. Я ніколи не любив! «Кого не любив?» – перепитав я. «Нас обох. Мене і «Лялю»» – злісно кинула дружина і загорнулася в глибокий траур.

Та її скорбота тривала не довго. Через кілька днів ми пішли на закупи. Коли вже поверталися назад, дружина раптом завмерла перед однією вітриною. За склом висіла, дійсно, гарна блузка, якраз на неї. І ціна ніби не велика. Десь у еквіваленті ста доларів. Та ми вже витратили практично усі гроші, які мали при собі.

«Вічно мені не щастить. То песик пропав, та на блузку немає грошей» – тихенько зітхнула дружина і моє серце не витримало. Нехай від двохсот доларів, про які, звісно, вона не знала, залишиться тільки сто, але моя кохана знову почне усміхатися.

Наступного дня я повернувся з роботи з невеличким згортком, котрий поклав перед дружиною. «Мене раптом шеф ощасливив премією».- сказав дружині.

Боже, як за той невеличкий час, що у нас прожила «ляля» навчився брехати . Дружина розгорнула пакет, її очі знову наповнилися сльозами, але вже не від горя. «Я знала, що ти мене кохаєш, хочеш зробити щось приємне» – щебетала вона, ніжно мене обнімаючи. Блузка їй, дійсно, дуже пасувала.

Тепер в нашій сім’ї мир, любов і злагода. Як і було колись. Тільки, поки знову не виникло псячого питання, вирішив, що варто подумати про дитину. Хоча, як на мене, з комерційної точки зору пікінес більш вигідний.