Поки допомагала дітям – була потрібна, а тепер у всіх справи-турботи, часу на матір не вистачає

Мій чоловік рано пoмep, синові тоді було дванадцять років, доньці вісім. Довелося піднімати самій, було складно, але дуже старалася. Важко поєднувати заробляння грошей та виховання дітей. Коли приходиш додому після десятої години на ногах, хочеться лягти і заснути, але доводилося готувати, робити уроки, прати та прасувати.

Я зараз не скаржуся, не одна я у світі з такою історією, багатьом було ще гірше. У нас хоча б був дах над головою – трикімнатна квартира моїх батьків. Але, напевно, у вихованні дітей я щось все-таки прогаяла, раз зараз у старості залишилася без близьких людей поруч.

Але я постаралася зробити все, що залежало від мене, щоб діти не були занедбані, нічого не потребували. Обом дала освіту, а коли вони виросли, то я продала свою трикімнатну квартиру, собі купила однушку, а гроші, що залишилися, поділила між дітьми. Щоб вони могли самостійно будувати своє життя.

Спочатку одружився син, потім заміж вийшла дочка. Синові довелося брати іпотеку, доньці пощастило більше. Там додали гроші батьки чоловіка, тож вони змогли купити квартиру без якихось позик. Дочка перша і порадувала онуком.

Я тоді продовжувала працювати, зарплата була пристойною. Та й мені одній не треба було багато. Звикла за життя обмежувати себе у всьому, а в похилому віці вже нічого особливо не хочеться. Сита, одягненута, за квартиру заплачено, от і добре.

Серед дітей у мене улюбленців не було. Допомагала і синові, і дочці однаково. Розуміла, що кожному з них було важко. Дочка з малюком сиділа у декреті, один чоловік працював. Син із невісткою іпотеку платили, теж не цукор.

Із зятем та невісткою у мене жодних скандалів не було. Я прийняла їх, бо це вже частка моєї сім’ї, їх обрали мої діти.

Я працювала, допоки начальство не попросило мене звільнити дорогу молодим. Збіг мій відхід на пенсію з початком цього загального бардаку з пандемією. Тобто дуже не на часі.

Мені самій моєї пенсії вистачало, та й невеликі заощадження на чорний день були. А ось допомагати я вже не могла. Якщо тільки своєю участю, але саме воно і виявилося нікому не потрібним. Діти та дорослі онуки немов викреслили мене зі свого життя.

Я намагалася не ображатись. Сама дзвонила, розповідала, як у мене справи, думала, що це комусь важливо. Мене ввічливо вислуховували, але самі не дзвонили – всім було ніколи.

Все звелося до рідкісних дзвінків на свята. Приїжджати до мене відмовлялися, я й не наполягала.

Зараз уже триває двадцять другий рік. Я перестала сама дзвонити дітям, тому що складається чітке переконання, що я завжди роблю це не вчасно, відволікаю. Розмови не клеїлися. Самі вони мені дзвонили востаннє на новий рік. Надворі вже березень.

Прикинувши на думку, я зрозуміла, що все наше спілкування припинилося саме в той період, коли я вже не могла сама їм допомагати. Адже раніше й дзвонили щотижня, і приїжджали, і в гості кликали, що діти, що онуки.

Дуже хотілося заплющити очі та вуха, продовжувати вірити в те, що зараз просто такий складний період, а потім усе налагодиться. Але настав би вже припинити брехати хоча б самій собі.

Десь я зробила велику помилку у вихованні дітей, щось упустила, недодала. А тепер ось так за це розплачуюся – забуттям та самотністю. Якщо вірити, що на старості самотніми залишаються лише погані люди, то я погана людина. Це, мабуть, теж настав час визнати.