Гей, куди пішла! Не бачиш, мені потрібна допомога! Давай руку та затягай! Ну що моргаєш, розсілася! – почала командувати до мене незнайомка в автобусі. Відмовилася і не соромлюся

Нічого не віщувало, що скоро мене вирішать використати як тяглову силу. Звичайний день, вихідний. Я вирушила за покупками до супермаркету, придбала ще з нагоди дуже вдалу курточку на весну і задоволена зайшла до автобуса.

Вільного місця мені не дісталося, довелося стояти та тримати важкі пакети з продуктами. Але їхати — не на собі нести, та й виходитимуть скоро, а поки постою біля виходу, не штовхатися ж.

Втомлені життям чоловіки не поспішали поступатися мені місцем, а пробиватися вглиб я не хотіла, боялася, пакети порвуться. Стою. Автобус їде.

На третій або четвертій зупинці вийшли пасажири. Але хід їм усім перекрила якась мадам, ваги в ній було кілограмів 140, не менше. Я якраз примітила на вільне містечко, мріючи прилаштувати важкі пакети під сидіння, коли вона почала кричати на мене:

– Гей, куди пішла! Не бачиш, мені потрібна допомога! Давай руку та затягай! Ну що моргаєш, розсілася! Наче не чує! Руку мені подай, бачиш, сама влізти не можу!

Я просто очманіла, з чого це таким тоном? Я зазвичай намагаюся допомагати людям, але добровільно. А тягнути двома руками цю тушу, яка навіть на сходинку залізти не може — не по мені, потім кисті тремтітимуть, а я музику викладаю.

Допомагала їй кондукторка.

І тітки ці соромили мене на два голоси, мовляв, мусила людині допомогти.

Але кондуктора я навіть розумію, не хочеться їй таких баб на собі тягати туди-сюди. А ось що у тітки у голові? Чому вона впевнена, що хтось повинен її тягати і навіть не за “дякую-будь ласка”? А головне, повно мужиків довкола сиділо, а соромили чомусь одну мене.