Невже така доля сімей, де чоловіки їздять на заробітки? Мій благовірний поїхав гроші на сімʼю заробити, а повернувся з іншою жінкою

Часи зараз важкі, це всі знають. У нашому містечку кожен викручується як може. Роботи мало, добрі місця роздають за знайомствами.

Мені пощастило не тільки знайти пристойну вакансію з гарною зарплатою, а й підшукати грошовий підробіток за суміжним профілем.

Проте грошей нам все одно катастрофічно не вистачає. Чоловік влаштувався таксистом, але замовлень було мало. Плюс контора запровадила величезні штрафи абсолютно за все. Довелося бігти звідти, кидаючи тапки.

Майже два місяці чоловік лежав на дивані та розмірковував, як і на що жити далі. У газеті з оголошеннями я побачила замітку про те, що на роботі закордоном потрібні робітники різних спеціальностей.

Робота вахтовим способом. Три місяці там, три місяці удома. Зарплата відмінна, а за нашими мірками просто фантастична.

– Польща – це звісно далеко. Але заради таких грошей можна потерпіти, – сказала я чоловікові, і він зі мною погодився.

Ми давно одружені, обидвоє вже не молоденькі. Тож я навіть подумати не могла, що чоловік там когось собі знайти зможе. Тобто іншу жінку.

Мені здавалося, він уже досить дорослий і спокійний, щоб займатися таким. Які жінки на боці, коли сім’ю піднімати треба, дітей годувати. Не до витівок, думала я.

Перші тижні пройшли нормально. Чоловік часто дзвонив, питав, як у нас справи. Розповідав, що йому там дуже нудно.

Робота, звичайно, важка, але те, що після роботи їм зовсім нема чим зайнятися, він переносив ще важче.

– Нічого, потерпи, лишилося чотири тижні і додому.

– Скоріше б, така туга тут, ти знала б.

Мені навіть на думку не спало запитати, а чи є там серед персоналу жінки. Ось така я наївна жінка.
На третьому місяці чоловік почав дзвонити рідше. Я подумала, що почав звикати, знайшов, мабуть, чим зайнятися. Може, містом став гуляти чи потоваришував із кимось.

Ага, потоваришував, та ще й як. Наприкінці місяця чоловік сухо повідомив, якого числа повертається. Додав, що зустрічати його не треба, мовляв, сам дістанеться. Не треба так не треба, я ж говорю, він у мене великий хлопчик.

Того дня я була допізна на роботі, повернулася, коли вже діти спали, а чоловік сидів на кухні. Його похмурий вигляд мене одразу збентежив.

– Щось трапилося, ти чому такий нерадісний? – Запитала я.

Чоловік шило в мішку таїти не став, а одразу виклав, що там зустрів дуже цікаву людину, жінку.

– Розумієш, вона теж поїхала на заробітки. Давно у шлюбі, але з чоловіком, з яким, як і нас із тобою, її нічого не пов’язує, – плутано пояснював чоловік.

Ось так новини нас, виявляється, нічого не пов’язує.

– Про що ти кажеш, як це у нас немає нічого спільного? А як же діти? – ніяк не могла зрозуміти я.

Поступово до мене дійшло. Чоловік зустрів іншу жінку і тепер хоче бути з нею. І це після того, через що нам із ним довелося пройти.

Вішла баба прибрала мого мужика до своїх рученят. Вона, може, для того й поїхала, щоб знайти кращого чоловіка.

Чоловік побічно підтвердив мої припущення: «У них дітей немає, живуть дуже нудно. Він її не розуміє, а вона така людина хороша!». Уявляю цю добру людину, яка не гребує чужими чоловіками.

– Ти вважаєш, що забрати чоловіка з сім’ї, батька у дітей, це добре? Хто вона після цього скажи мені? – напирала я на благовірного.

Залишатися з ним в одній квартирі я просто не могла, тож попросила його піти та переночувати в друга.

Як пояснити дітям, що тато більше не житиме з нами? Та й чи можна взагалі серйозно ставитись до його рішення піти з сім’ї?

Я більш ніж впевнена, що все це тимчасово. Він до ладу і не знає ту жінку. Там, закордоном, на самоті і далеко від дому, йому могло здатися все, що завгодно. Від туги на стіну лізуть, кажуть у народі.
Але навіть якщо він усе усвідомлює і вирішить до мене повернутися за місяць чи два, як мені вчинити? Вибачити таку зраду я теж не можу.

Просто ганьба – дорослий мужик поїхав на заробітки і повернувся, як якийсь молодик, з іншою жінкою. Над нами все місто сміятиметься, як у вічі людям дивитися.

Не можу описати своє розчарування. Стільки років я довіряла йому, вважала його надійним, справжнім кам’яним муром. Що ж, виходить, його навіть у магазин небезпечно відправляти?

Хто знає, яка спритна бабуся його підчепить і поведе до себе додому. Не розумію таких розлучниць. Невже вони розраховують збудувати щастя на чужій біді? Адже в неї вдома свій чоловік, якому вона теж робить боляче.