Не будуйте великі маєтки на віки, на всіх дітей і онуків: цей величезний будинок так і залишиться порожнім і холодним

Адже ви зустрічали таких людей. Можливо, вони з вами працюють або це навіть ваші родичі. Починають масштабне будівництво, яке забирає дедалі більше ресурсів. І сподіваються, будинок збудують, сім’я буде поруч, місце під сонцем завойоване. Тільки ми давно вже не живемо общинним ладом.

Було діло, син вів дружину до будинку батьків. Молодята працювали, метушилися по дому, батьки займали онуків, так і виживали. На вихідні чекали на доньок, теж з онуками. І за інерцією чекають, ніби дочки інших справ не мають, як усі вихідні поспіль тягати зятя до тестя з тещею.

І будинок зводять, щоб кожен по кімнаті. І ще про запас: онуки ж зростають!

І тут відбувається така психологічна підміна своєрідна:

– Нам для себе нічого цього не треба було б, це ми для дітей та онуків намагаємося, будуємо, жили рвемо. Зате потім заживемо, як люди.

В результаті замість турботи про сім’ю, реальну, починається будівництво заради майбутнього, яке не факт, що настане.

А діти не бачать батька поряд. Онуки не ізнають діда.

Вони мріяли про поїздку на море, але їм сказали: терпіть, дідусь будує будинок.

– Ні, кажуть сину, ти не підеш вчитися на дорогий факультет мрії, навчайся поряд із будинком. Гроші потрібні для будинку, заживемо.

Батьки лаються, діти плачуть від образи та кричать, що будинок цей їм не потрібен. Їм потрібні мама, тато, дідусь… Але старше покоління у власному космосі: у своїй уяві вони вже сидять разом за столом у новій вітальні, а що на практиці, окрім бруду та неможливості поспілкуватися на важливі дітям теми?

Будівництво з’їдає час, діти непомітно, як трава, виростають. Ось вони студенти, ось вони вже самі одружуються – і не хочуть жити у цьому домі. Вони хочуть їздити країною, рости професійно і побувати нарешті на морі замість городу та нескінченного ремонту. Вони не хочуть чистити лопатами сніг та жити з батьками.

Найменше на світі вони мріють слухати закиди в невдячності, адже їх і так кинули заради примари, заради батьківських фантазій.

Вони знаходять привід бути подалі: заробітки чи навчання за кордоном, а слідом їм мчить:

– Ми ж не шкодували себе, будували цей будинок для вас.

Добросовісні діти несуть тягар провини, безсовісні припиняють спілкування. У будь-якому випадку цей масштабний проект лише губить стосунки.

Навіть якщо в сім’ї все ладнається і всі дружать, діти не повинні рости із заздалегідь підрізаними крилами, якщо їм хочеться літати. Або хоч би працювати там, де вони хочуть. І жити неподалік, а не мотатись по три години в один кінець.

Так і залишаються порожніми ці пам’ятники батьківським амбіціям. У них вкладено кошти, неймовірну кількість часу, пожертвовано чимало чудових моментів та можливостей. Але навіщо? Діти не оцінять, не потрібно вирішувати заздалегідь, що вони мають хотіти і за що вони мають бути вдячні.

А якщо вони спершу бовтаються, а потім до мами біжать, куди ми їх? Ось є будинок, кімнати у всіх…
Ну як куди.

Можна звести невеликий комфортний будинок. Хто не дає прибудувати до нього кімнату чи навіть цілий поверх за потреби? Але діти вже братимуть участь нарівні, і вони справді вдячні за можливість потрапити під крило.

Саме таким шляхом йдуть батьки останнім часом: ставлять невеликий будинок, поруч гараж на хороший фундамент, залишають можливість надбудувати йому кімнату або прибудувати її збоку.

Або навіть дві. Але тільки рідкісні будинки виявляються добудованими. І нехай діти, пов’язані з батьками прекрасними дитячими спогадами, що купалися у любові та турботі, розлітаються хто куди. Добрі стосунки зв’яжуть міцніше за кам’яні стіни, перевірено.