Відмовилася розмінювати свою квартиру, тепер дочка мене через онука карає

Я виховувала дочку одна, бо її батько одразу ж після звістки про вагітність зник у невідомому напрямку. Мої батьки відмовилися мені допомагати, вважаючи, що я своїм вчинком їх зганьбила. Сім’я припинила зі мною всяке спілкування, щоб, не дай Боже, моя молодша сестра не нахопилася від мене будь-якої гидоти.

Дев’ятнадцять років, технікум за плечима, вагітність і більше нічого немає. Старт для життя не з найкращих, але щось треба було робити. Влаштувалась на роботу на комбінат, бо там давали гуртожиток, багато працювала, щоб хоч щось купити для майбутньої дитини.

Якби не сусіди по гуртожитку, я навряд чи сама впоралася б. Так мені хтось віддав візок, хтось дитячі речі, хтось ділився продуктами. І потім мені допомагали з дитиною. У півтора роки вдалося віддати доньку у відомчі ясла і вийти на роботу.

Але комбінат згодом закрили, але з’явилася можливість приватизувати кімнати у гуртожитку. Що я й зробила. Потім наш гуртожиток викупив якийсь бізнесмен, і я змогла купити собі однокімнатну квартиру. Важко було справлятися з дитиною, працювати і обживатися, але я точно знала – могло бути набагато гірше.

Доньку довелося рано привчати до самостійності, бо допомагати нам не було кому, а мені треба було працювати. Але коли дочка пішла в третій клас, я змогла купити нам двокімнатну квартиру, продавши свою однокімнатну квартиру і додавши накопичені гроші.

Квартира була у жахливому стані, але саме через це її продавали дуже дешево. Дві великі кімнати, велика кухня, роздільний санвузол – все було загажено та зіпсовано. Нам із дочкою довелося місяць жити у моєї подруги, поки я там прибирала і робила хоч якийсь ремонт у туалеті, ванні та кімнаті.

Зараз я досі живу у цій квартирі, яка мені далася дуже нелегко. Коли дочка вийшла заміж, у них постало питання про житло. Вирішили збирати на своє, а поки збирали, попросилися жити до мене. Я пустила, мені не шкода.

Минув рік, молодята порадували новиною про швидке поповнення в їхньому сімействі. З того моменту дочка почала заводити розмови про те, як складно з дитиною буде накопичувати на іпотеку. Зрозумівши, що натяки на мене не діють, озвучила речення прямо.

– Давай розміняємо квартиру, – запропонувала вона.

– На що? На дві однушки там не вистачить, а якщо купити однушку мені, то вам все одно доведеться брати іпотеку.

– Я подумала, що ми можемо поділити гроші з продажу навпіл. Тоді і ти, і ми зможемо взяти невелику іпотеку із підйомним платежем.

Брати іпотеку до моїх планів не входило. Я собі квартиру вже купила, заплативши за неї і грошима, часом, і потім, і здоров’ям. Про це я дочці і сказала, сподіваючись на її розуміння. Але ним там навіть не пахло.

– Тобто, тобі начхати, як ростиме твій онук, я правильно розумію? – З чогось вирішила вона.

– Мені не начхати. Просто я хочу на старість років пожити спокійно, а не возитися з кредитами. Я свою квартиру вже вистраждала, не збираюся продавати.

– А що нам робити? Чи ти хочеш, щоб я теж страждала, як і ти?

Я думала сказати, що для таких самих умов у неї не повинно бути чоловіка і мене, готової їй допомогти, але змовчала.

– Не хочу. Та й з чого тобі страждати? Живіть у мене, збирайте собі потихеньку, я вас не жену.

– Так? І скільки нам із тобою жити? Все життя? Як можна збирати, якщо я в декреті буду, і треба буде купувати кучу всього для малюка? – здійнялася дочка.

Мені залишалося лише розвести руками. Це вони вирішили спочатку завести дитину, а потім потурбуватися про квартиру. Нехай живуть, скільки треба, я не жену. Але дочка хотіла жити окремо, хотіла “сама бути в хаті господаркою, а не дивитись тобі в рот”. Наче я від неї цього вимагала.

Дочка на мене образилася, вони зі зятем зібрали речі і поїхали. На мої дзвінки та повідомлення донька довго не відповідала. Але коли народила, написала сама, щоправда, заборонила приходити на виписку, сказавши, що бачити мене не хоче.  Я не пішла, не хотіла нервувати молоду маму.

З того часу дочка надсилає мені фото онука, але бачитися з ним не дає, бо вважає, що я не заслужила. Каже, що раз я нічого не зробила для цієї дитини, то й прав спілкуватися з ним в мене немає.

Якщо вона думає, що таким чином змусить мене передумати, то помиляється. Єдине, про що я тепер замислююся, це де я допустила промах у вихованні дочки.