Батьки віддали свою машину сестрі, але возити тепер їх має мій чоловік. З такими темпами віддадуть їй квартиру, а жити прийдуть до мене

Свого часу батьки вирішили, що моїй сестрі машина потрібніша, тому коли батько більше не захотів сидіти за кермом, авто подарували Яні, хоча вона тільки вчилася на права. Нам з чоловіком тоді машина теж би не завадила, про що батьки прекрасно знали, ми тоді якраз на неї збирали.

Але все одно віддали машину сестрі, а ми взяли кредит. Тепер возити батьків повинні ми, тому що Яні завжди ніколи.

У нас з сестрою невелика різниця у віці, я старша на чотири роки. Але до Яни все життя застосовувалася фраза “наша маленька”, а з мене питали як з дорослої. Доброзичливості у відносинах нам це не додавало.

Сестра швидко зрозуміла, що як би вона не накосячила, карати будуть мене: не додивилася, не пояснила, не проконтролювала, не попередила. А Яна маленька ж, що з неї візьмеш.

Навіть коли сестра вилетіла з першого курсу, виявилася винною я. Мені ж не складно було допомогти сестрі готуватися до сесії? Мені ж самій сесію здавати не треба, звичайно ж. Я повинна була, мабуть, відловлювати сестру за хвіст, не пускати на вечірки і сидіти з нею, як з маленькою. Свою провину батьки не бачили в події абсолютно.

Легше стало, коли я вийшла заміж і обзавелася своєю сім’єю. Батьки пару раз за звичкою намагалися щось мені сказати, але швидко зрозуміли самі, що тепер це вже ні в які ворота не лізе. Намагалися самі її вихованням займатися, але вже запізно було. Дівчинка стала зовсім дорослою.

Питання з машиною було піднято, коли Яні виповнилося двадцять чотири роки. Вона все ще жила з батьками, десь працювала і займалася своїми справами. Я на той момент дохожувала вагітність. Батьки чоловіка на весілля подарували нам квартиру в новобудові, але будинок здали тоді тільки недавно здали, тому там посилено йшов ремонт.

У мене і чоловіка були права, але машини не було. Та, на якій він ганяв в студентські роки, розвалилася, переживши свій вік років на десять. На нову грошей не було, тому що все пішло в ремонт, намагалися встигнути до народження дитини. Мої батьки допомагати грошима не могли, а зі свекром щось просити було б верхом нахабства, вони нам і так цілу квартиру подарували.

Ми з чоловіком на засмучувалися відсутності авто, наживемо ще, але об’єктивно машина б не завадила. Це батьки теж прекрасно знали. Тим більше батько більше за станом здоpoв’я за кермо не сяде.

Я думала, що вони продадуть машину, тому що у Яни на той момент прав не було, а гроші в сім’ї були не зайві. Були боязкі надії, що віддадуть мені, але я намагалася не надто на це розраховувати. І правильно робила – машину вирішили віддати Яні. Вона тоді відразу пішла в автошколу.

Я довго трималася, але все одно запитала, чому саме Яні відійшла машина. Чисто з цікавості. Тато сказав, що вона далеко працює, та й взагалі часто мотається кудись, на машині їй юуде зручніше. До того ж Яна живе з ними, якщо їм кудись треба буде, вона відвезе. Я проковтнула це пояснення, в ньому була логіка.

Через рік ми з чоловіком взяли автокредит, чоловік змінив роботу і без машини довелося б виїжджати на дві години раніше. Іноді за кермо сідала і я, але зазвичай водив чоловік.

Яна на той час від батьків з’їхала, стала жити з якимось хлопцем, ніби все серйозно. Але після від’їзду у неї різко пропав час на батьків, на їх прохання кудись відвезти або щось привезти вона зазвичай відповідала відмовою – немає часу.

Тоді батьки згадали, що у нас взагалі-то теж є машина. Почалися нескінченні прохання, то звозити їх на закупівлю в магазин, то в гості, то на дачу, то з дачі. Просили досить часто. Їздити доводилося зазвичай чоловікові, тому що я з дитиною явно б кататися не стала.

Він це сприймає нормально – треба, значить, відвезу-привезу. А мене дратує їх простота. Машина досі у Яни, у батька була цілком свіжа іномарка, мені тоді пояснили тим, що Яна їх всюди возити буде, мені в машині відмовили, а тепер мій чоловік повинен у свій особистий час на нашій машині їх постійно возити. Все тому що Яна у нас сильно зайнята, не може батькам допомогти.

Дратуюсь від такої несправедливості, але мовчу. Не хочу нагнітати обстановку. Але в глибині душі побоююся, що у них вистачить розуму відписати на Яночку квартиру, а потім прийти жити до мене, коли сестрі стане з ними жити незручно. Маю велику надію, що до цього не дійде, що розум переможе, але дуже боюся такого результату.