Батьки і свекри дістали своїми городами. Надоїло, більше нікому не допомагаємо

Ми з чоловіком тепер персони нон грата в обох сім’ях. А все тому, що ми з чоловіком нарешті знайшли в собі сили і перестали тягнути на собі обидві батьківські дачі. Досить, хочеться хоч одне літо провести спокійно.

Мої батьки купили дачу, коли я вже вчилася в університеті. На щастя, вчилася я в іншому місті, а влітку була то практика, то в табір вожатою їхала, тому припахати мене працювати на дачі, яка мені зовсім була не потрібна, у них не виходило.

Чоловікові пощастило менше. У нього дачна повинність з дитинства. До того ж працювати треба було не тільки на батьківській дачі, а й у всіх родичів. Так у них було прийнято. Спочатку всією родиною садять картоплю у одних, потім у інших, ну і так далі. А потім також усією родиною це все підгортають і копають.

Так що про свою дачу ми якщо і мріяли, то тільки як про місце, де можна буде валятися на травичці, читати, пити чай під трелі солов’я і іноді смажити шашлик. Але після весілля батьки вирішили взяти нас в оборот і припахати по повній.

Коли я виходила заміж, мама раділа, що чоловік до городу привчений і знає, як виглядає сапа.

– Ой як добре, буде нам допомога на городі. Кілька місяців трохи попрацювати, зате весь рік своє їсти. Добре ж!

З приводу їсти це мама погарячкувала, звичайно. Мені з їхнього городу не потрібно було рівним рахунком нічого. Компоти я не п’ю, солоні огірки потрібні зрідка для салату, ягоди простіше купити на ринку. Так все простіше і дешевше купити на ринку, насправді. Зате не треба все літо наймитувати на цих ненависних шести сотках.

У чоловіка батьки теж зраділи ще одній робочій силі.

– Нічого, що нічого не вмієш, навчимо, там просто все. Зате он яку помічницю син знайшов, добре ж. Зате і соління з варенням свої, картопелька молода з цибулькою свої – погано чи що?

А нам все це взагалі не потрібно. Але пояснити щось батькам не представлялося можливим.

Два роки ми чесно намагалися допомагати батькам на дачі. Не заради своїх огірків або мішка картоплі, а тому що, ну, це ж батьки, їм потрібно допомагати.

Нас тягнули в різні боки. Допомогти щось треба всім. До одних батьків їдемо – а чому до них, а чому не до нас? Нам-то потрібніше. І завжди хтось залишався незадоволений. У мам з’явилося своєрідне змагання – хто нас раніше в суботу розбудить, що б порадувати поїздкою на дачу.

Влітку зустрітися на вихідних з друзями була ціла подія, тому що це означало, що в цей день ми не їдемо на дачу. Тому що після дачі вже не до друзів, хочеться помитися і впасти на ліжко під кондиціонер.

– Що значить «не приїдемо”? Ну і що, друзі їх покликали. Друзі нікуди не втечуть, а ось помідори полити і теплицю зібрати треба зараз, це не чекає.

Ця репліка могла прилетіти і від моїх батьків, і від свекрів. Дістало по вуха, враховуючи, що в якості нагороди ми отримували абсолютно непотрібні нам в таких об’ємах продукти. Куди нам вісім кіло огірків?

– Бери-бери, замаринуєш і малосольні зробиш. А потім картопельку відвариш, баночку відкриєш – ось і вечеря готова.

Та не їмо ми огірки в промислових масштабах. Варення теж бочками не їмо, не Вінні-Пухи, в кінці-то кінців. Так, можливо, років через десять я оціню ось це все і почну з ентузіазмом займатися дачею і заготовками, але поки це якийсь тихий жах.

В цьому році ми з чоловіком зібрали волю в кулак і відмовилися їздити на дачу що до його, що до моїх батьків. Нам спочатку ніхто не повірив, але коли ми пару раз не приїхали, зрозуміли, що це серйозно.

Тоді нас намагалися соромити, що як лопати, так всі, а як працювати, так ми ухилятися вирішили. Довелося нагадати, що ми ніколи нічого з цього городу не просили і руками і ногами відштовхувались від торбинок з провіантом.

Тепер нам не дзвонять, але не забувають писати смс, де тиснуть на психіку, розповідаючи, як мама потягнула спину на прополюванні морквини, а свекруха отримала тепловий удар, збираючи картоплю. Самі придумали собі проблему, самі мучаться, а ми винні.