Ми з чоловіком для своїх дітей все робили: і квартири купували, і машини, вивчили їх, весілля їм грали. А на старості років вони просто забули про нас

Мене звати Олена. Я живу в нашому будинку нещодавно. Дуже часто я допомагаю своїй сусідці, яка живе на шостому поверсі. Вона дуже часто несе додому важкі сумки з продуктами. У неї болять ноги, часто піднімається тиск. І їй взагалі ніхто ніколи не допомагає. Я взагалі думала, що вона живе одна і у її немає дітей.

Але ось одного разу, Віра Степанівна запросила мене до себе на чай і розповіла про своє життя. Я помилялася. Виявляється, Віра Степанівна жила не одна: у неї був чоловік. Просто він був після iнcyльту і навіть ходив з трудом. І діти у Віри Степанівни і її чоловіка теж були. Тільки ось не  було їм справи до своїх старих батьків.

А вони, між іншим, все життя їм віддали, нічого для рідних діточок не шкодували. А ті їх на старості років без будь-якої допомоги і підтримки кинули …

Віра Степанівна заплакала і розповіла мені все про своє життя.

Зі своїм чоловіком Борисом Віра Степанівна почала зустрічатися ще в десятому класі. Потім Боря пішов в армію, а Віра Степанівна його чекала. Коли Боря повернувся з армії, то вони одружилися. Були дуже щасливі.

Спочатку вони жили на орендованій квартирі. А потім пoмepла бабуся Бориса, і вони переїхали жити в її квартиру. Незабаром Віра Степанівна та її чоловік стали щасливими батьками: Віра Степанівна народила сина. Хлопчика назвали Володимиром. Було нелегко, але молода сім’я з усім впоралася.

Борис був хорошим автомеханіком і щоб дружина і син ні в чому не мали потреби, він дуже багато працював. Віра Степанівна добре вміла шити. Ось вона і стала працювати на дому. А потім стала працювати в елітному швейному ательє. У неї було багато постійних замовників.

З великими труднощами, але Віра і Борис змогли купити двокімнатну квартиру. А коли Володя пішов в перший клас, то Віра народила другу дитину – дівчинку. Маленьку назвали Світланою.

Віра Степанівна відчувала себе неймовірно щасливою жінкою: ще б пак – адже у неї був такий хороший чоловік, було двоє діток.

Вони з чоловіком почали працювати ще більше. А як же? Адже треба було купити хорошу трикімнатну квартиру!

І ось через три роки їм вдалося здійснити свою мрію. Світланка підросла і пішла в дитячий садок. Батьки, як і раніше багато працювали, щоб їх улюблені діти ні в чому не мали потреби.

Але діти росли і їхні запити теж росли. Володя закінчив школу і поїхав вчитися в столицю – а це справа дорога. Довелося Борису і Вірі сили напружити. Але сина вони вивчили.

Тим часом і Світла підросла. Вчитися вона надійшла до місцевого коледжу, але тільки на платне відділення. Нелегко було Вірі і Борису. Але вони затягнули паски тугіше і вивчили і дочку.

А тут син подзвонив і повідомив приголомшливу новину: він одружуватися буде і через пару днів приїде зі своєю нареченою. Молоді хотіли хороше весілля.

Зіграли їм Віра і Борис таке весілля, про яке вони так мріяли. Потім поїхав Володя зі своєю дружиною в столицю.

Минуло півроку. А потім подзвонив син батькам і грошей попросив. На покупку квартири. Без їх допомоги нічого у нього не виходило. Не відмовили батьки. Допомогли з першим внеском. А потім з другим. А потім і виплатили повністю іпотеку.

Потім Володя бізнесменом став. Дуже навіть успішним. Правда, Віра Степанівна бачити гірше стала через те, що так багато часу за швейною машинкою проводила. Тому вона відкрила свою швейну майстерню і просто почала нею керувати.

А потім Світланка закінчила навчання, стала економістом. І захотіла собі машинку. Гарну, німецьку. Не відмовили батьки рідній донечці. Купили їй таку машинку.

А потім зрозуміли, що треба їй і квартирку купити. Ну, хоча б однокімнатну. Купили, ремонт зробили, обставили новими і дорогими меблями. Переїхала дочка в свою квартиру, і зажили всі щасливо.

А потім вирішила дочка заміж вийти. Познайомила дочка батьків зі своїм нареченим. Зіграли весілля. Звичайно ж, знову за рахунок батьків.

Через два місяці після весілля прийшла дочка з зятем в гості і з порога заявили:

– Ми вирішили продати квартиру і переїхати в столицю. Там можливостей більше. Ми не хочемо все життя в нашому закутку прожити. Ми хочемо в столиці квартиру купити. Ви ж нам грошей дасте?

– Як це ви поїдете? А як же ми? Адже ми ж не молодшаємо. А якщо нам допомога ваша знадобиться? А ви так далеко!

– І що ж нам тепер все життя поруч з вами сидіти? Ви, що мені життя хочете зіпсувати? Телефон є, врешті-решт! І скайп!

Загалом, поїхала незабаром Світла зі своїм чоловіком. І, звичайно ж, з батьківськими грошима на покупку квартири.

Засумувала Віра Степанівна без дітей. Син вічно сильно зайнятий, навіть дзвонить – і то дуже рідко. А тут ще й Світланка поїхала так далеко. Чоловік її весь час заспокоював:

– Не плач. Радіти треба! Адже у наших дітей все добре!

Пройшли роки. Постаріли Віра Степанівна та її чоловік. Діти до них взагалі дуже рідко приїжджали. Своїх онуків вони тільки по скайпу і бачили.

А потім біда трапилася з Борисом: у нього трапився iнcyльт. Дуже сильний. Лікарі говорили, що навіть якщо він і виживе, то буде просто жити далі як рослина.

Віра Степанівна відразу ж дітям подзвонила, розповіла про горе, яке з їхнім батьком трапилося. Адже їй так підтримка була потрібна. А син відповів їй, що дуже зайнятий і приїхати не зможе. А дочка взагалі відповіла, що вона не лікар і нічим допомогти не зможе. А значить, і приїжджати їй немає чого.

Ось і залишилася Віра Степанівна одна зі своєю бідою. Взяла себе в руки, не здалася. Продала свою швейну майстерню, і всі гроші на лiкyвaння чоловіка витратила. І він не став овочем. Правда, і тим самим не став. Але хоча б не лежав у ліжку нерухомо, а міг сидіти і говорити. Довелося піклуватися Вірі Степанівні про свого чоловіка, як про маленьку дитину.

А потім сталася пожежа в автомайстерні Бориса. Згоріло все дотла. Так стали Віра Степанівна та її чоловік звичайними пенсіонерами, які живуть на маленькі пенсії.

Важко дуже стало. Адже і їсти треба, і чоловіка лікувати. Подзвонила Віра Степанівна синові і допомоги попросила:

– Немає в мене грошей. У мене ж сім’я, двоє дітей. Віддай батька в будинок для людей похилого віку та й тобі легше буде! А грошей у мене більше не проси. Нічого я вам не дам! Я зайнятий. Н

Ось як так можна? Адже ми з чоловіком для своїх дітей все робили: і квартири купували, і машини. Ми їх вивчили, весілля їм грали. Працювали все життя, щоб у наших дітей все було. А вони з нами ось так зараз. Немає нам місця в житті наших дітей. Навіть допомагати нам грошима не хочуть.

Щоб хоч якось жити, я квартиру нашу трикімнатну в елітному будинку продала і купила ось цю невелику двокімнатну квартиру. Зараз на ці гроші і живемо. А що будемо робити, коли ці гроші закінчаться, я навіть і не знаю. Ось у мене і ноги сильно болять вже, і тиск постійно піднімається. Дуже важко.

Ось такими словами закінчила свою розповідь Віра Степанівна і заплакала ще сильніше.

Потім я додому пішла. Йшла і думала про свою сусідку. Чому ж її діти виросли такими невдячними? Ось як так можна чинити з батьками? Чому ж ці діти не думають про те, що вони теж колись старими стануть і їм знадобиться допомога дітей?

А дітям до них не буде ніякого діла. Як їм зараз немає справи до своїх батьків …