Хворого онука син привіз в мій будинок. Поклав йому і рецепти, і ліки, але я повернула дитину батькам

Починалося все, як в тисячах інших сімей: син попросив з онуком посидіти. Взяти на кілька днів, мовляв, хочеться з дружиною час провести, як з жінкою, а не під постійні “пicяти хочу”.

Я тільки за, пара деньків з онуком для мене не навантаження. Бачимося рідко, а тут ще й самі привезуть, не потрібно трястися на автобусі. Сиджу, чекаю гостей, продумую, чим займатися будемо.

Ось уже і вихідні на носі, синок з вечора передзвонює, мовляв, чи не змінилося чого? Привозить він дитину чи ні?

Я вже і себе не пам’ятаю від радості, накупила солодощів і фруктів дитині, для себе щось я їх не купую майже. Обходжуся кашкою та молочкою, іноді шматочок рибки або м’яса. Літнім людям переїдати не варто. Загалом, набила вічно порожній холодильник, щоб дитині і сир був, і горішки.

Купила сирків, які йому невістка бере, ковбаску, іграшок і навіть набір в шахи грати. Відмінні нас чекають вихідні.

У п’ятницю ввечері і син приїхав зі спадкоємцем, я як раз встигла вечерю приготувати. Напевно ж голодними примчали. Дитина стягнула одяг, син мені вручає пакети:

– Мам, ти знаєш, малий прихворів. Я вже від лікаря, ліки призначили, ось пакетик з ними, рецепт всередині.

– І як я буду з ним з хворим, а раптом що трапиться?

– Ой, мам, з нами ж не сталося! Тут розписано, скільки що дати. І форс-мажори теж розписані. Градусник у тебе є, стеж за температурою, ось і все. Якщо що – подзвониш.

Я дивилася на сина, а внук раптово розкашлявся. І це був не простудний кашель, а жорсткий, гавкаючий, як під час коклюшу. Він кашляв, я згадувала, що з телевізорів розповідають про пaндeмiю і з подивом дивилася на сина. Привезти хвору дитину до літньої людини.

Свідомо.

Лише заради того, щоб “побути з дружиною”.

Невже у нього совісті немає? А якщо дитині погано стане, я ж буду винна! А якщо погано стане мені, налякаю онука до жаху. І куди його укладати-то тепер? У мене немає окремої кімнати.

– Ні, синку, вези-но ти пацієнта додому, я його у себе не залишу. Це яка ж відповідальність, ти з глузду з’їхав?

– Мам, ми з Оленкою навіть посварилися, я хотів його будинку залишити, не хотів хворого тягнути. Але вона вперлася, та й лікар сказав, можна. Ось і зважилися ми все-таки до бабусі дитину привезли.

– Доктор про стан на час візиту сказав. А якщо гірше стане? Може, його ще й продуло, поки їхали? Ось вези додому, не залишу я його. Давай краще приїжджайте, як видужаєте. Зараз дам вам нові іграшки і тортик. І фруктів з цукерками.

Вручила їм всі гостинці і відправила додому, сказала, чекаю, як видужає.

Я була впевнена, саме так і повинно бути: з хворою дитиною повинна бути мама, тим більше, у неї ні роботи, ні суперважливих занять немає.

Коли діти дісталися додому, мені передзвонила Олена.

– Знаєте, що, мамо? Так справи не робляться! Ми ж домовилися, що ви дитину заберете! І квитки купили в театр, ви прекрасно знаєте, скільки це коштує зараз! Не так уже й часто ми вас про щось просимо, але можемо взагалі не турбувати більше!

– Оленочко, та турбуйте хоч греблю гати, але якщо онук здоровий. З хворою дитиною я сидіти вже не можу, це мамина робота, ви ж за нього відповідаєте, а я не маю права.

– Пропали вихідні, я зрозуміла, – буркнула невістка і відключилася.

Тепер переживаю, спати не можу. Але ж я їм їжі з собою дала на два дні, і солодощів, готувати не доведеться. Театр можна перенести, нічого страшного, квитки з руками відірвуть. І чого я, питається, себе ще звинувачую?