Мені 60, і самотність починає мене напружувати. Розповідаю, як я живу

У 60, кажуть, пора думати про душу. Робота у мене була улюбленою, я все життя пропрацювала в лікарні. Не дозволила собі навіть собаку або кішку, адже весь вільний час з’їдали чергування. Мені подобалося допомагати людям, подобалося навіть виходити в нічні зміни, бути завжди готовою боротися за життя.

Тільки ось за власне життя я не боролася, не до особистого було. Романи траплялися, звичайно, але який чоловік витримає таке?

Про свій робочий графік я не шкодую. Все життя робота на першому місці, я відчувала повноту, осмисленість, свою потрібність. А тепер настала старість, мені нестерпно сумно усвідомлювати її.

У моєму віці заміж не йдуть, на шлюбний ринок виходять спритні аферисти, тут при своїх б залишитися, а не сподіватися, що чужий чоловік полюбить мене, як є. Чоловіки цікавляться жінками молодшими, літня медсестра в якості дружини цікавить лише женихів за 80. Я змирилася, звичайно. Але не радію цьому факту.

Труднощі життя самотньої жінки

Побут у мене став проблемним. В молодості ще знаходилися знайомі, готові допомогти то з поломками техніки, то з краном, тепер цього немає. Нещодавно ось полетів бачок в унітазі, потім новенький зовсім пилосос відмовився працювати. Викликати спеціаліста можна завжди, але ж це грошове питання!

Самостійно лізти в бачок або розбиратися з комп’ютером, з пилососом, з плиткою у ванній я не ризикну, тут потрібно розуміти, що робиш. Є, звичайно, пані, що здатні полагодити розетку, перевстановити вінду або перебрати двигун. Але я вмію зашивати рани, а ось бачок для мене занадто далекий.

Будь в будинку чоловік, він би розібрався, але на жаль. Доводиться викручуватися самій.

Ще одна напасть – я занадто багато переживаю і хвилююся. Ця недовірливість посилюється з кожним роком. Я дуже боюся за здоров’я, що стану безпорадною – а близьких немає. Навіть без явних симптомів я мучу себе підозрами. Мабуть, робота серед хворих, всі їхні історії позначаються.

Я навіть почала нескінченно перевірятися, благо, на роботі я можу в будь-який момент зайти здати аналізи або порадитися з будь-яким лікарем. У мене починається паніка, коли ледь підніметься температура.

У побуті я теж панікую і сумніваюся, можу прийти в магазин і піти без покупки, все думаю, треба воно мені чи краще заощадити.

А хто б знав, який з’являється голод по спілкуванню! Хочеться розповідати про себе, про свої почуття і події. Про плани і перемоги. Сумно, хочеться з кимось обійнятися, до когось притиснутися, покласти голову на плече. Порожні вечора нестерпні.

Звичайно, у мене є і друзі, і знайомі, але липнути до них ніяково, у них є власні сім’ї. Навіщо навантажувати їх переживаннями? Тому я намагаюся сидіти вдома, відволікатися на телевізор. У вихідні знаходжу час сходити на виставку, відвідати когось.

І до останнього чіпляюся за роботу. Найбільше мене лякає скорочення, я не хочу виходити на пенсію взагалі, сподіваюся, пропрацюю до самого кінця, хоч санітаркою, хоч посудомийкою.

Ніколи я не хотіла стати самотньою старою в 60, зараз все б віддала, щоб розвернути життя по-іншому. Може, зараз би поряд була жива людина.

Я навчилася розраховувати на себе, мовчати про свої проблеми. Винаходжу різні захоплення – то в’язання, то малювання, але кому вони потрібні, ці мої шкарпетки?