Чоловік у клітці почав з побажання за здоров’я, а закінчив за упокій. Судді з останнього лише посміялися, та й перше їх не розчулило.  Бо гріх чоловіка був дуже великий

Чоловік у клітці почав з побажання за здоров’я, а закінчив за упокій. Судді з останнього лише посміялися, та й перше їх не розчулило.  Бо гріх чоловіка був дуже великий. Він забрав людське життя. Хоча в деякій мірі його також можна було вважати жертвою так званих «одноруких бандитів».

Іншими словами, грального бізнесу. Його заборона, стверджую як журналіст-криміналіст, врятувала чимало життів. Ну а до того не раз траплялися випадки, подібні до цього.

Що стосується особи підсуднього, то «божим дитятком» його можна було назвати хіба що в ранньому дитинстві. Коли підріс, став на «криву» стежку, котра кілька разів приводила його до місць позбавлення волі. Він крав, а його ловили. Та з віком ніби взявся за розум.

Одружився, народилася дитина. Влаштувався на роботу, хоча і не дуже оплачувану, але й, як то кажуть, «не пильну». Та якщо з потягом до чужого майна чоловікові ніби вдалося зладнати, то з’явилась нова пристрасть – психіатри назвали це лудоманією.

Гральні автомати вабили його. Ну, в його селі «одноруких бандитів» не було, але неподалік в сусідньому райцентрі жила рідна сестра чоловіка. Під виглядом відвідин родички він туди їздив, але більше часу проводив у гральному закладі. Одного разу йому навіть вдалося зірвати «джек-пот». На щастя, поряд було дружина, котра не дала розтринькати усі гроші.

Купили пральну машинку, ще деякі речі до хати. Проте більше вдача не посміхалася. А грати хотілося. Примара крутого виграшу маячила перед очима, але в кишенях було порожньо. В селі, знаючи його пристрасть грошей ніхто не позичав. І одного разу, перебуваючи у сестри, запитав її сина, чи не має тут людей, котрі дають гроші в борг.

Племінник навіть показав хату літньої одинокої жінки, котра цим займалася, і, здається, чи не познайомив дядька з нею. Чоловік все добре запам’ятав. І через деякий час вирішив знову згадати своє кримінальне минуле. Якось ввечері попросив знайомого підвезти до райцентру. Зупинив машину на околиці, а сам темними вуличками попростував до домівки майбутньої жертви.

В одній з кімнат ще світилося. Заглянувши у вікно, побачив там жінку, котра щось робила. Зате у спальні було темно. А саме там, як знав з досвіду чоловік, літні люди й зберігали гроші. Йому навіть були відомі місця сховок.

Ось і вирішив тихенько залізти до хати і швиденько усі обнишпорити. Потрапити до селі вдалося легко. Це була старезна, як їх ще називають, «шевченківська» хата, де вікна прикріплюються на цвяшках. Отож, легко їх відігнувши, зняв вікно і опинився у спільні. Та раптом туди зайшла господиня і сталася трагедія.

Цю справу розслідували років зо два. Правоохоронці одразу взялися за одного родича потерпілої, який проживав в сусідній області. Це молодий чоловік час-від-часу навідувався до бабусі. А ще встановили, що мав потребу в грошах. Чим не мотив…

Хлопця десь з пів року «пресували» в камері, але за відсутністю доказів змушені були відпустити. Справа зависла. Її передавали від одного слідчого до іншого, проте ні на крок не наблизилися до її розкриття. Але тут до райвідділу прийшов молоденький слідчий, як то кажуть, зі студентської лави, і на нього скинули цей «висяк».

Як відомо, усі новенькі намагаються себе зарекомендувати. Ось і цей слідчий ретельно взявся за вивчення матеріалів. І з подивом звернув увагу, що в них є дактиколоскопічна картка відбитку великого пальця руки якогось невідомого і жодної перевірки по ній проведено не було.

Забігаючи наперед, зазначимо, що хоча зловмисник ретельно підготувався до крадіжки, зокрема, був у рукавичках, але не помітив як, відгинаючи цвяшки, щоби зняти вікно, в одному місці вона пірвалася і він наслідив.

Отож слідчий направив відповідний запит, на котру отримав цікаву відповідь. І, як пишуть, в кримінальних репортажах, маховик слідства закрутився. Врешті-решт, настав судний день. Чоловік дуже не хотів в тюрму, знаючи, що покарання можу бути дуже суворим, а, враховуючи його минуле, на якусь поблажливість навряд чи можна розраховувати.

Я вже звідти не вийду, натякаючи на свій вік, ледь не плакав підсудній. Намагався перекинути вину на племінника, нагадаємо, сина рідної сестри, котрий показав йому житло майбутньої жертви. Та докази були проти нього. І ось судовий процес добіг до кінця. Залишилося тільки останнє слово підсуднього, після чого судді виходили в нарадчу кімнату для підготовки вироку.

Свій виступ підсудній почав патетично. «Я встав о п’ятій годині ранку і молився за Вас, панове судді». – легкий уклін у бік судової колегії. «За Вас, пане прокурор». – реверанс в його сторону. «За адвоката» – теж ушанував. Та коли через кілька годин йому оголосили вирок, так, суровий, але справедливий, він від усієї души побажав усім тим особам, щоби вони  здохли. А яка тут їхня вина?..