Російські блогери гірко плачуть. Зник сенс їхнього життя, найголовніше, можливість заробітку
Російські блогери гірко плачуть. Зник сенс їхнього життя, найголовніше, можливість заробітку. Адже в Росії відключили Інстаграм. І кого тільки вони не звинувачують у цьому – Україну, Америку, зрештою, ледь не весь цивілізований світ. Така вже у росіян натура.
Хоча Інстаграм, ФБ тощо відключили суто рішенням російської влади, щоби ізолювати свій нарід від правдивої інформації.
Навіщо їм знати про те, скільки реально росіян вже загинули внаслідок агресії в Україну, які жахливі злочини вони тут скоюють, що сталеплавільні печі в Ростові перетворилися, по суті, на крематорії. Тих, пересувних, котрі супроводжують російські війська, вже не вистачає для утилізації своїх вояків.
Натомість жителі Московії мають «хавати» , здебільшого, постановочні картинки і сюжети про всенародну підтримку путінського режиму. Гумористичні програми при цих роликах сором’язливо ховаються.
Для прикладу візьмемо кадр, знятий з висоти пташиного польоту, як в Якутії вишикували табун оленів літерою «Z». Підозрюю, що в силу інтелекту якутів вони й не знають про існування України. Та що з них візьмеш – олені, небриті, неголені. Та більше потішила інша картинка. Опишу її. Отже в ряд вишикувалися зо два десятки бадьорих чоловіків.
Перед собою тримають транспарант в кольорі колорадського жука, на якому зображена вже згадана літера. А щоби «царь-батюшка» не проминув увагою своїх холуїв, й зазначили місце проживання – «Петушинський район». Не смійтеся, реально такий є у Росії.
Не знаю, наскільки його назва має спільного з призирливим означенням осіб чоловічої статі, котрі в певних інтимних стосунках відіграють роль жінок. Зрештою, в духовному плані, вони дійсно, «ку-ку-ріку». Але на згадку прийшла книжка такого собі Єрофеєва: «Москва – Пєтушки». Деякій час вона була ледь не бестселером в Росії.
Адже в ній описана вся суть, глибока «сермяжна» правда російської народності – ледь не на кожній сторінці бухають. Та для Московії, власне, такі одкровення не притаманні. За кожне правдиве слово тут з давних-давен прийнято карати. Згадаймо хоча з долю Радіщева, котрий у своїй книжці «Подорож з Петербургу до Москви» описав російську реальність.
Тодішня цариця Катька друга (відома в народі під погонялом «коронована курва») наказали письменника вислати до Сибіру і, врешті-решт, він покінчив життя самогубством. І подібних прикладів можна знайти масу. При чому таких, котрі просто в голову не вкладаються.
Як, скажімо, засвідчив у своєму листі до редакції часопису «Совершенно секретно» (№5 за 1990 рік) учасник ВОВ, член КПСС, житель Маріуполя (!) Б. Юзвович, «бывший старший сержант, отец которого погиб на войне, читал своим солдатам «Одноэтажною Америку» Ильфа и Петрова и был осужден за это к смертной казни…
Это было разценено как проведение антисоветской агитации среди наших войск, расположеных на иностранной территории (в Корее). До речі, саме корейський варіант, з розчленуванням України на дві частини почали розглядати в Московії після провалу їхнього «бліц-крігу».
Та це до слова. Бо вів про те, що Московія і свобода слова, можливість вільно мислити і висловлювати свої думки, речі не співставимі.
А, як ще у 1967 році написав відомий російський дисидент Андрій Альмарик, суспільство, позбавлене свободи слова – психічно хворе суспільство. Українці в цьому переконалися і наразі захисники нашої Батьківщини змушені самотужки вгамовувати цих вар’ятів. Проблема лише в тому, що їх доволі багато.
Скажімо, під Маріуполем на одного нашого «психіатра» приходиться 12 буйних божевільних з Московії. Надія, що держави світу нададуть нам ефективні «ліки» для того, щоби їх вгамувати, перетворивши на гумус.