Подзвонив мені племінник з Сум, попросив прихистити своїх дітей та маму. Не міг відмовити. Розповідаю

Розшукав мене син двоюрідного брата. Ми не бачилися купу років. Брат живе на Сумщині, а я у Львові. І син, тобто мій племінник, запитав, чи в разі чого зможу приютити у себе його маму та дітей. Звісно, що так. В нашому будинку не одна сім’я проживає зі Сходу. На подвір’ї стоять дві машини з чернігівськими номерами, джип з луганськими.

– Короче, приїжджайте, якось влаштуємося. – відповів я.

– Ага, попробуємо машиною до вас добратися. Якщо зможемо бензин роздобути. Привезе їх тато і поїде назад, край наш боронити. Не хочуть його брати, йому 61, але він настояв. Ми не можемо просто сидіти. Мама в день по 200 пиріжків для бійців пече.

Ми не віддамо землю, тато хату поставив, я хату поставив. Не пустимо нікого. Просто будемо більш впевнено почуватися, коли знатимемо, що наші жінки і діти в безпеці. Не можу дивитися, як семирічний син підбігає до мене і кричить:

– Татку, cтpiляють!

Я все зроблю, щоби моя дитина не плакала. – запевнив племінник.