Свекруха вимагає від нас почекати з народженням дитини, бо треба сина зовиці піднімати

У чоловіка є сестра Тамара. Їй зараз двадцять шість років, і вона має двохрічну дитину. Сама зовиця вже рік живе з мамою, оскільки її шлюб розвалився за рік після весілля. Завжди вважала, що шлюби по зальоту не можуть бути довговічними, що підтвердила своїм прикладом сестра чоловіка.

Живуть вони у квартирі свекрухи. Мама чоловіка ще працює, а зовиця сидить у декреті з дитиною. Батько там успішно ховається від аліментів. Тому жили б вони на невелику зарплату свекрухи, якби не ми з чоловіком.

Ми у шлюбі вже рік, до цього ще два зустрічалися. Коли зовиця розійшлася зі своїм мужиком, ми тільки одружилися. Жити стали на моїй території, мені від бабусі квартира дісталася. Так що квартирне питання у нас, дякувати Богу, не стояло. Думали, що за рік можна буде вже про дитину подумати. Не хотілося відкладати справу в довгий ящик.

Майже відразу після переїзду Тамари назад до мами свекруха прийшла до нас на розмову. Вона поскаржилася на життя, колишнього зятя, сказала, що грошей катастрофічно не вистачає, тому їм потрібна допомога.

– Тамара ще скільки у декреті буде, що ми ноги протягнемо. На моїй роботі платять не мільйони, а дитині стільки всього треба. Ви вже не кидайте нас у цій ситуації, допоможіть, – плакалася свекруха.

Ми з чоловіком перезирнулися, зітхнули та погодилися. Він не міг їм відмовити, таки рідні мама, сестра і племінник. Сімейний бюджет у нас із чоловіком загальний, тому я теж брала участь у цій “рятувальній операції”. Ми рік відмовляли собі багато в чому, щоб віддати частину грошей у фонд нещасної зовиці.

У декреті Тамарі залишилося сидіти ще рік, і ми з чоловіком вирішили, що коли вона вийде на роботу, ми з чистою совістю зможемо скинути це ярмо. Думали, що якраз можна буде зайнятися питанням народження своєї дитини.

Підходили ми до цієї справи докладно, тому вирішили заздалегідь пройти всі обстеження. Раптом треба щось виправляти.

Природно, похід по лікарях позначився на нашому бюджеті. Ми втиснулися самі до краю, але й суму, яку щомісяця переказували мамі чоловіка. теж довелося трохи зменшити.

Коли свекруха зателефонувала із запитанням, чому цього разу ми перерахували меншу суму, чоловік хитрувати не став. Він просто пояснив мамі, що ми готуємось у віддаленій перспективі ставати батьками, тому проходимо всякі обстеження.

Не знаю, як свекруха на це відреагувала, чоловік нічого не сказав, але через пару днів вона прийшла до нас заради чергової розмови.

– Ви ж знаєте, яка у нас ситуація. Якщо зараз ви наважитеся на дитину, то значить працюватиме тільки мій син. А з однієї зарплатні ви не зможете нам допомагати.

– Мам, ми цим питанням займатимемося, коли Тамарка вийде з декрету, не раніше. Поки що просто проходимо обстеження і готуємо ґрунт. А там сестра вийде на роботу, а ми готуватимемося стати батьками.

– Та що вона після декрету? Віддасть дитину в садок, а потім буде з нею постійно по лікарняних сидіти. І що там залишиться від зарплати? Одні сльози. І як нам на ті гроші жити?

– І що ви пропонуєте, – втрутилася у розмову я. – Нам тепер взагалі дитину не народжувати, раз у Тамари така ситуація?

Свекруха почала юлити, що вона не це мала на увазі, просто ми молоді, нам не горить, а їм із дочкою без допомоги просто ніяк. Але я зажадала конкретної відповіді, коли нам можна буде мати дитину. Свекруха відповідати не стала, обізвала нас егоїстами та пішла.

Нормальний перебіг! Ми рік їх спонсоруємо, ще мінімум до кінця Тамариного декрету спонсоруватимемо, і це ми егоїсти. Мабуть, нам треба виростити її сина до повноліття, а вже потім займатися своє сім’єю. Тільки мене такий розклад не влаштовує.

Чоловік мене підтримав. Він також вважає, що мама забагато хоче. Зрештою, Тамара доросла людина і повинна сама розуміти відповідальність за свою дитину. Що б там свекруха не говорила, ми допомагатимемо до триліття племінника чоловіка, а там нехай самі розбираються.