Зять уже вп’яте йде з сім’ї, а дочка його постійно приймає назад. І було б кого приймати, а це так – лінивець домашній, який не те, що сім’ю нормально забезпечити не може, так він навіть не знає коли в його дітей дні народження

Десять років тому донька вийшла заміж за Миколу. Мені він уже тоді здався поганою людиною. Начебто як нормальний, але щось у ньому таке собі періодично проскакувало. Таке, що не вчепиш, а загальне враження залишається паршивеньким. Я дочку відмовляла від цього шлюбу, але вона вперлася – це кохання, мамо, не лізь.

Я й не лізла. Зіграли вони весілля, оселилися в квартирі доньки, яку їй дідусь свого часу заповів. Я намагалася часто до них не ходити, щоб не засмучуватися. Микола дратував неймовірно, але дочка стояла за чоловіка горою.

А за що там сильно горою стояти? Лінивець диванний звичайний! Дочка більше цього “добувача” отримувала, та ще й увесь дім на ній, цей навіть поїсти собі не покладе. Суцільна прикрість, одним словом.

Коли дочка завагітніла, Микола себе п’ятою в груди бив, що він зможе сім’ю забезпечити, що він з дитиною допомагатиме. Але варто було дочці в декрет вийти, як у сім’ї одразу стало голодно та холодно. Добувач не справлявся. Дочка йшла по допомогу до мене, а як я відмовлю?

– Ти дарма так на Миколу сваришся. Він намагається знайти кращу роботу, але зараз такий час, з роботою зовсім погано, – виправдовувала дочка свого чоловіка.

А в зятя інших часів і не бувало, завжди щось заважало, завжди щось не так. З дитиною він допомогти не може, бо боїться і не вміє, роботу знайти краще не може, бо його такого чудового нікуди не беруть, по дому нічого не робить, бо дуже втомлюється. Одним словом, табуретка у будинку корисніша, ніж цей чоловік.

Коли онукові виповнилося два роки, зять вперше пішов із сім’ї. Зібрав свої пожитки у валізку, сказав, що втомився, що таке життя не для нього, і вмився, подавши на розлучення. Дочка вила вовком. Я її заспокоювала, а сама в душі раділа – відмучилися, позбулися. Тепер усе налагодиться. Вмовила навіть її на розлучення погодитися, вона збиралася ще битися за щось, але я відмовила.

Рік від зятя жодних звісток не було. І аліментів також. Дочка насилу, але прийшла до тями, життя почало налагоджуватися, а тут знову цей на порозі. З тією ж валізою – пробач, люблю, трамвай куплю. Моя вуха розвісила, назад цього прийняла. Я тоді так з нею лаялася.

– Та ти себе по шматках збирала після того, як цей тебе покинув одну з дитиною! Його гнати треба поганою мітлою, а ти знову до себе в ліжко його кладеш!

– Мамо, у нас дитина, він батько. До того ж, він усвідомив свою помилку. І взагалі, не лізь, ми самі розберемося.

За рік донька народила ще одну дитину. На цей раз Микола протримався з немовлям півроку, а потім знову зібрав речі і пішов, заявивши, що зробив помилку. На цей раз навіть розлучатися не довелося, вони вже були розлучені.

На дочку дивитись було боляче. Залишитися з двома маленькими дітьми одній – це страшно. Я допомагала всіма силами, але все одно було важкувато. Але нічого, впоралися. Діти в садок ходили, дочка на роботу вийшла, начебто все добре було. А потім знову з’явився Коля.

Дочка знову його пустила, хоч від мене намагалася це приховати. Я навіть казати нічого їй не стала, бо слів не могла підібрати. Це наскільки себе треба не поважати, щоб дозволяти так звертатися? Повинна бути якась гордість, зрештою!

Торік зять пішов ювілейний п’ятий раз. Дочка йому в кредит дорогий телефон взяла, а він знову зібрав манатки і пішов. Найбільше мені онуків шкода, вони ніяк на ситуацію вплинути не можуть, маленькі ще.

Нещодавно онуки по секрету сказали, що татко знову повернувся, поки не живе з ними, але щодня приходить на вечерю. Я хоч і зарікалася лізти в цю справу, але сил мовчати вже не було. Подзвонила дочці.

– Ти що це робиш? Мало тобі було кредиту, який ти за нього платила, мало тобі, що ти від нього аліментів за всі роки тисяч дві отримала. Мало того, що він об тебе ноги витирає, дітей шугає. Ти знову вирішила його прийняти? – Обурення в мені било через край.

– Розтріпали діти… Мам, так, Коля повернувся і хоче налагодити стосунки. В нас діти, він їх любить. Я не можу залишити дітей без батька.

– Та годі дітьми прикриватися! Ти хоч раз у дітей запитала, чи хочуть вони цього татуся бачити? Він навіть не знає, коли в них дні народження, і що його діти люблять. Він тебе використовує як запасний варіант, а ти все ведешся!

– Ти не розумієш…

Так, я насправді не розумію, як можна бути такою безхребетною. Гаразд би вона від нього матеріально залежала і боялася не впоратися сама з дітьми – якесь пояснення. Але тут просто божевілля якесь.

Я втомилася вже дивитися на це неподобство. Сказала дочці, що якщо вона ще раз прийме цього негідника, то мені може вже не бігати і не плакатися, не шкодуватиму. І допомагати їй не стану. Внукам допомагатиму, а вона сама нехай розбирається. У мене сили вже просто немає.