– Зі мною батя ніколи уроки не робив, діти – це жіночий обов’язок, – заявив мені чоловік

Головний аргумент чоловіка – “зі мною тато ніколи не робив уроки”. Для мене це сумнівна нагода для гордості. Чоловік просто не цікавився своєю дитиною. Але чоловік вважає, що така модель поведінки правильна, а його мати цілком це підтримує.

Коли я виходила заміж, навіть не припускала, що зіткнуся з такою проблемою. Колись у мене був хлопець, який вважав, що є жіночі та чоловічі справи, але там за поведінкою одразу було все зрозуміло, а з чоловіком усе було інакше.

Ми стали жити разом, я відразу зазначила, що тягнути всю побутову на собі я не збираюся, в моїй родині так було не прийнято. Батьки разом працювали, а потім разом займалися будинком та дітьми.

Мій чоловік спокійно поставився до того, що його з роботи не зустрічають з тапочками в зубах і каструлею супу. Міг і сам щось приготувати, якщо я була зайнята і приходила пізніше, сам і посуд міг помити, і сміття винести, і пропилососити.

У цьому плані проблем не було. Ну, якщо не брати до уваги проблему свекрухи, яка завжди сумно зітхала, коли дізнавалася, що її хлопчикові довелося самому смажити картоплю на вечерю.

Коли я ходила вагітна, чоловік узяв на себе все домашнє господарство, бо мені було важко нахилятися, довго стояти. Іноді я готувала, але здебільшого все робив чоловік.

Я щиро раділа, що мені з ним пощастило, що він такий роботящий, розуміючий, допомагаючий. А потім народилася дитина і я зрозуміла, що плями на моєму особистому сонці таки є.

Якщо спочатку небажання чоловіка підходити до сина я ще списувала на те, що дитина зовсім маленька, чоловік просто боїться, то потім ховатися за цим вже не виходило.

Чоловік не змінював підгузки, не годував з пляшечки, не купав, максимум міг з коляскою довкола будинку пойтися. Казав, що йому це все не дається, боїться переплутати і взагалі, діти – це жіночий обов’язок.

При цьому він взяв на себе всі турботи по дому, так що я згнітивши серце погодилася – дитиною займаюся тільки я. А чоловік працює і допомагає по дому.

Я думала, що згодом чоловік якось втягнеться у процес виховання, але тато у нас виступав знаряддям відплати. Його виховання включалося, коли син сильно накосячить, а мої умовляння до нього не доходять. Тоді підключався батько.

Але таких моментів, дякувати Богу, було небагато, в основному тато у нас займається своїми справами і до сина не лізе, а сама дитина вже й не намагається якось налагодити контакт.
Зараз син уже у сьомому класі, але позиція чоловіка так і не змінилася – дитиною займаюся я. Але зараз я не маю часу, щоб сидіти і робити з ним уроки, а у хлопця дуже важко йде алгебра.

Чоловік у цьому добре розуміє, я попросила його позайматися із сином, поки він не потрапив до категорії безнадійно відстаючих.

– Зі мною батько ніколи уроки не робив, діти – це жіночий обов’язок, – відповів мені чоловік.

Пробувала пояснити, що мені немає коли, а син сам не справляється, але й це не допомогло. Чоловік сказав, що він своє вже відвчив, а якщо синові алгебра не потрібна, то нехай не вчить.

– Двори піде підмітати.

Мене не влаштовує такий підхід. Це наша спільна дитина, виховувати маємо ми разом, допомагати у навчанні теж маємо разом. Я втомилася слухати, що діти – це жіночий обов’язок.