Чоловік сумнівався, що донька його, в нього ж в родині одні пацани народжуються — навіщо мені з ним жити? Пішла після тесту ДНК

Коли ми познайомилися з майбутнім чоловіком, мій годинник не цокав. Я не вигадувала імена дітям на першому побаченні, не тягла його до шлюбу, не натякала, не тиснула і не тягла його до РАЦСу. Просто жила своїм життям, воно і без Льоші була прекрасним, і з ним теж залишилося чудовим.

Я не лізла до його телефону, не контролювала, ми спілкувалися по-дружньому, і спочатку він давав зрозуміти, що його не цікавлять серйозні стосунки. Я лише знизала плечима, його не цікавлять, зацікавлять іншого. Але потроху він почав тіснити решту всіх шанувальників, потім запропонував з’їхатися і одружитися.

Ось так через три роки стосунки стали більш ніж серйозними, ми зіграли весілля.

Мій чоловік – перший мій чоловік. І нехай усе сталося незадовго до весілля, але ми були не перший рік знайомі, вже разом жили і зрозуміло, я й подумати не могла, що я подивлюся на когось ще.

Навіщо?

Я різко відмовилася навіть від дружнього спілкування із знайомими хлопцями, якщо передбачала у них якийсь інтерес. Однокурсників та чоловіків своїх подруг завжди тримала на відстані, щоб не було якихось недомовок.

Чоловік був ревнивим, тому я спочатку не допускала навіть можливості мене в чомусь запідозрити. Скромно одягалася. Спілкувалася лише з питань навчання та роботи. Не ховала листування. У гості та на прогулянки тільки з чоловіком.

Загалом нічого зайвого, ніби живу в Саудівській Аравії. І, як ідеальна східна дружина, я дуже швидко завагітніла. Льошка мій був у захваті, обіймав і носив на руках, навіть не дочекався, поки з’їздимо до свекрів новину повідомити, виговорив все по телефону. Чекав на синочка, заздалегідь купив альбом і вклеїв туди тест, можете собі уявити?

Але того дня, коли на узі нам повідомили, що буде дівчинка, різко похмурнів. Нахмурився. Відсунувся. Мовчав усю дорогу до хати.

Я спочатку і не зрозуміла, що це якось пов’язано з узі, потім про всяк випадок запитала:

– Ну невже так тобі важливо, щоб хлопчик був першим? Ну потім народиться яка різниця, зате нянька вже підросте. Все одно твоя ж донька!

– Та не факт, що моя. У нас генетично пацани першими народжуються. Ти хіба ще не зрозуміла? У моєї мами два сини, ми з братом. Дочок немає. І у бабусі троє синів. У брата поки що незрозуміло, молодший дядько без дітей, але у другого дядька син є. Тож ти спалилася.

Я від такого асбурду навіть засміялася. Ну в моїй родині немає такої “генетики”, та й взагалі який лелека прилетів – тієї статі дитина і буде. Від чоловіка підлога залежить, чи не від мене, що за марення несе?

– Ну ти й генетик, — я витирала сльози, — хіба ти на біологію в школі не ходив? Навіть якщо в цю теорію повірити, я не вашій родині спадкоємиця, це до наших дітей уже питання.

– Ні, наша спадковість перемагає!

– Спадковість у спадок передається наступному поколінню. Так що з дочки хлопчиків вимагатимеш!

Чоловік притих, доки я пояснювала йому про Менделя, про горошок… Але, на жаль, перший похід до батьків — і його знову перекрило.

Я так втомилася від цієї дичини, що вже мріяла, ну хай, хай на узі помиляться, хай це буде хлопчик, аби свекри мене не свердлили поглядами, аби чоловік вгамувався. Просила навіть лікаря з ним поговорити, пояснити. Але чи лікареві не до того було, але чоловік так і залишився при своєму.

Наша Марія Олексіївна народилася у строк, здоровенькою. На жаль, у неї не знайшлося відповідної родимки, щоб тицьнути чоловіка носом. Але я припинила реагувати на всі інсинуації, розчинилася в ній повністю.

А чоловік усе доводив, що вуха не такі, що волосся тонке, що дивні очі… Не його. Свекри теж під’юджували, не в їхню породу…

Я посміювалася, вуха були татові, посмішка свекрухи. Ще й потемніє з віком… А чоловік доводив, що у нього волосся одразу темне було. Навіть не помічав, що його власна мати блакитноока шатенка.

– Ну вистачить, — вибухнула я на цьому темному волоссі, — давай, в обличчя мені скажи, що я її нагуляла! Що дитина не твоя! Давай, скажи і я піду прямо зараз, нема чого тут вироблятися і нерви мені мотати.

Чоловік замовк. ПОїхав до батьків.

Але повернувся за тиждень — як бабця відшепотіла. Нормальний, лагідний, добрий. Доньку з рук не спускав.

Але історія почалася знову, коли донька почала ходити. На її перший рік ми приїхали до свекра, дядьки знову завели волинку про породу. Я своїми вухами почула “нагуляла”.

– Заткнулися, — гаркнув раптом чоловік, — то моя дочка! Нічого ви про генетику не знаєте, тест все довів! Різні гени бувають! Документ є кому цікаво, можу пред’явити!

Тоді я хотіла померти від сорому. Який ще тест? Чоловік за всієї рідні припустив: я могла піти ліворуч, він згоден жити з такою жінкоюю, але зробив тест. Адже я навіть кур’єрську доставку не замовляла, якщо чоловіка вдома не було!

І що тепер, з кожною дитиною вона бігатиме з цими тестами?

Ну ні, я і так досить прогиналася перед ним, а виросла в нормальній родині.

Знайшли про що язиками чухати! Прямо при мені! Тож розлучилася відразу. Нехай йому хтось хоче хлопчиків народжує.