Покликали в гостях снідати. А що батон, що ковбаска, як листок А4 завширшки. Може насправді потрібно не всі запаси до приходу гостей викладати, тоді гостям сподобається і заходитимуть, частіше, ніж господарям хочеться?

Одного осіннього вечора до мене прийшла подруга. Бачу, що не в дусі.

– Щось трапилося?

– Та нічого особливого! Знову брат чоловіка у гості прийшов. Щось він зачастив до нас. У тиждень рази три-чотири обов’язково з’явиться. Цілий вечір у нас. І вечерю мені більшу готувати, чай кілька разів за вечір поп’є. Поки все не підбере, не піде. І я на кухні тільки кручусь як білка.

Я вже й з чоловіком розмовляла, він все розуміє, але як це він молодшого братика з дому пожене. Ось я їх залишила і пішла прогулятися, не можу вже на спустошення запасів дивитись.

Сиділи ми, розмовляли. І вона розповідає мені історію.

“Ось ми такі “гостинні”, собі на шкоду, адже є люди, які не особливо гостей поважають, нагодувати – нагодують, але собі не на шкоду, після такої їжі не зрозуміло, чи ти наяву повечеряв, чи подумки.

Було це на початку 90-х, ти ж пам’ятаєш, ми тоді возили товар на продаж із одного з міст. Спершу чоловік сам їздив, я вдома з дітьми. Брав товар на ринку, там же й познайомився з місцевою сім’єю, ночував у них у поїздках, вони один раз теж приїжджали до нас.

Потім чоловік хорошу роботу знайшов, я почала їздити. Так само в Ірини ночувала, наче вони не проти були, приймали нормально, та я й їздила не часто. Дітей із мамою залишали, якщо у чоловіка зміна була.

Якось напросилася зі мною в поїздку родичка чоловіка, чи то тітка, чи сестра десятиюрідна, не так це важливо. Вони, дивлячись на нас, теж вирішили “бізнесом” зайнятися. Від бізнеса-то одна назва, але якось тягнули потихеньку. Поїхали ми з нею, на ринку Ірину зустріли, попередили, що прийдемо ночувати.

Добре, своїми справами до вечора займалися, вже годині о 7 до неї приїхали. Голодні, під дощ потрапили, а надворі кінець жовтня, холодно. Дорогою накупили всякої всячини, дітям гостинці, і дві пачки пельменів. Так нам захотілося, не передати словами. Всю дорогу тарілка з пельменями перед очима стояла, уявляли, як ми їх зваримо і разом повечеряємо.

Приходимо. Добрий день, нас за стіл, пельмені наші в морозилку, типу, навіщо варити, що я приготувала, то поїмо. Ми їх поглядом тужливо проводили, але, як то кажуть, не вдома, що дали, те й з’їли. А дали нам пару ложок макаронів та по сосисці. Ірина мою родичку запитує:

– Тобі скільки сосисок, одну?

Та ніби й рада сказати, що парочку можна, а Ірина по сосисці нам дістала і каструльку подалі прибрала. Тож ми та її лише поглядом проводили. Встали з-за столу майже такі ж голодні, ну що ж, лягли спати. На голодний шлунок абияк заснули. Вранці прокинулися, нас до сніданку звуть. Всім на ринок, та й нам далі по справах. Снідаємо та поїдемо.

Видали нам по чашці чаю та по бутерброду. Батон із ковбасою. А що батон, що ковбаска, як листок завширшки, крізь хліб вулицю за вікном видно. Поснідали і поїхали. Доїхали до ринку, і одразу в кафешку бігом, от там у нас другий сніданок був. Веселіше стало, можна й про справи думати.

Отак може і треба гостей приймати. Але ж ми не з порожніми руками приїхали, розуміли, що сім’я, діти, об’їдати не хотіли. А в нас бачиш як! Братику попросити приходити рідше чоловікові незручно, те, що після нього на ранок нічого з холодильника дістати, це теж нормально, так? Ну як так?”

Поки подруга розповідала, чоловік їй кілька разів зателефонував. На третій вона слухавку взяла.

– Ну що, все братик з’їв? Чи залишив трішки? А поговорив? Невже? Та йду я, йду! До подруги забігла! Хоч у неї чай спокійно попити. Так, поскаржилася!

Я слухаю, сміх та сльози. І не знаєш, до якої категорії ситуацію зарахувати. Гаразд, у подруги чоловік поступливий, ось тільки з ріднею надто “соромливий”.

Брат теж не маленький хлопчик, мусить розуміти. Ну начебто чоловік наважився, з братом поговорив, чим у них розмова закінчилася, поки не знаю.