Прохлопали момент — і онуки наче не наші виросли. Не знаю, як з ними зблизитися
З боку це сприймається як щось неправильне, ненормальне. Мені навіть друзі кажуть, що дичина це, так не повинно бути. Але мені тільки сумно, при цьому горювати нема про що. Усі живі, всі здорові.
Суть у чому: ми з чоловіком виявилися досить байдужими до власних онуків. Чому? Та тут і не розкажеш двома словами. Але я спробую.
Припускаю, що нам не пощастило з невісткою. Але може й ми зі свого боку мали щось робити інакше, але тепер уже минулого не повернути.
У нас із чоловіком була позиція, що діти повинні домагатися всього самі та самі за себе відповідати. Ми колись отримали трьохкімнатну квартиру не просто так. Вона стала нашою, ми досягли, щоб частки дітей у ній не було. Зрозуміло, ми завжди їх пустимо, але своє вони мають собі заробити. А потім уже вести туди дружин, дітей…
Ми не вигнали дітей на вулицю, кожному купили по невеликій однокімнатці для старту, багато хто зараз так може?
Але синок одружився – і невістка вирішила віджати нашу квартиру. Народила і поставила умову: вони з дитиною в нашу троячку, ми з батьком в однушку.
– Або онуків не побачите, так і сказала.
Ми по ній уже зрозуміли, що воно і на краще. У її розумінні орати на неї від ранку до вечора це честь. Я і так перед нею на напівзігнута всю вагітність носилася. Вона “нічого не могла”. І переграла сама себе: виставила мене з батьком, і довелося самій працювати. Забирає онука до своєї матері, нас не підпускає.
Вже другого народила, я його взагалі не бачила. Ну, і як їй квартиру віддавати? Може, ще заспокоїться? Може, син вплине?