Народилася дитина нелюбимою, і що робити з нею? Дим у трубу не повернути

Ви знаєте, ми з чоловіком справді хотіли традиційну сім’ю та дітей. Як мінімум, одну. Інакше не сім’я. Наші батьки вимагали народжувати прямо зараз.

– Ви тільки народите, – твердили, – а ми виховуємо.

Але я налаштована була трохи притертися один до одного, пожити, побудувати комфортний побут.

Коли мене в 28 занудило, я все ще не була повністю готова, але зраділа. Сама могла ще довго тягнути.

З малечею мені пощастило одразу. Нудота підступала рази два-три, потім я ходила, наче й не вагітна. Легко, без примх. Так і не зрозуміла масштабу страждань. Щоправда, чоловікові нерви трохи потріпала, але скоріше заради задоволення повиділятися: ну збігав пару разів за полуницею ввечері, ну помив за мене посуд рази три — маю право?

Я слухала, що говорять про виховання та розмовляла з животом. Включала лише гарну музику, читала гарні книжки. Ми вигадували імена та відбраковували їх, втягнули у суперечки всю сім’ю, але все це було лише на радість.

А ось пологи видалися тяжкими. Ці кілька годин вийняли з мене всі сили, я так втомилася, що на малечу не залишилося емоцій. Мені щось говорили, поклали її на живіт, а я не відчула жодного розчулення. Мріяла: заберіть вже кудись. Дайте тільки поспати.

А потім піднялася температура. Знала б я тоді, що не зможу толком спати найближчі пару років, я спала б у пологовому будинку всі чотири доби. Але всі казали: Ти ж гарна мама! Дівчинка буде з тобою?

Вона й була.

Постійно висіла на грудях і щось гуділа. Я боялася навіть задрімати, щоб не навалитися на неї уві сні. Не спала, тупила у телефоні, у телевізор. І отримала, що отримала: сон остаточно пропав.

То чоловік, то свекруха несли її на кілька годин – але я в цей час відчувала, що нарешті належу собі і не спала. Потім вона знову пищала поряд, цей безперервний жах.

Я робила для неї все, що належить, але не хотіла її любити.

Пинала себе, але потім вирішила, навіщо? Дитині потрібні тепло, справедливість та дбайлива мати. Ось я й дбала. Гірше було мені. Прикро було за цю дитину, але кнопки “Увімк” у мене не передбачено.

Знаєте, все змінилося раптово.

Того дня мені зателефонували з телефону свекрухи, що пішла гуляти з донькою. Та не втрималася на льоду і впала, довелося вивозити з переломом швидкою.

З дочкою, поки я мчала з роботи, сиділа сусідка. І я з жахом думала, як страшно моїй дівчинці з чужою людиною. Уявляла, як вона хмуриться, збираючись заплакати, як вона усміхається, задоволена. Згадувала, як у неї лізли зубки і як вона вперше стала на ніжки.

Я їхала до доньки і розуміла: диво, що свекруха при падінні не перекинула коляску, що моїй дівчинці не загрожує лікарня, гіпс чи чогось гірше. Я усвідомлювала, як вона мені потрібна, яка тендітна штука — життя. Як я за неї боюсь!

Все обійшлося без ускладнень, відтоді ми потоваришували з сусідкою. У моєї дівчинки з’явилася ще одна любляча бабуся, але головне, у неї тепер є мама, яка шалено любить. Я така рада, що не стало занадто пізно.