День народження мій, дача твоя! Колега страшенно здивувалася, що в мене на дачу інші плани, вона вже гостей запросила.

Дивна вийшла історія. Начебто нікого,не обманювала, а на мене дивляться, наче я в чомусь винна. Але давайте по порядку.

Я влаштовувалась на роботу досить довго, але все щось ніяк. Не розумію цієї сучасної системи, коли тебе якісь роботи спочатку оцінюють. Я ж не нейрохірург, хотіла влаштуватися звичайним музикантом чи вчителем флейти до музичної школи.

Але роботу знайшла тільки за знайомством, однокурсниця якраз звільнялася. Сказала, може мене порекомендувати, але там колектив дуже дружний, майже однією сім’єю живуть.

– Так це ж чудово, – здивувалася я, – а чого йдеш?

Вона пробурмотіла щось ухильне, що зарплату знайшла більшу. Але мене взяли, одразу тепло поставилися, мало не обійняли. І також нагадали: колектив дуже дружний, ми одна сім’я і завжди один за одного.

І знаєте, спочатку це було чудово. Усі скидалися на обіди, одна із співробітниць готувала на кухні. Усі приносили щось до чаю, від домашнього хліба і рідкісних фруктів з подорожей. До кожного свята усі дарували один одному подарунки.

Спочатку це було мило, потім почало напружувати. Самі знаєте зарплати педагогів, а якщо ще подарувати колективу з 26-ти людей, включаючи прибиральниць, хоча б по шоколадці!

Ми навіть скидалися на похорон якихось співробітниць, що звільнилися і пішли на пенсію. Відвідували хворих колег. І це було б мило, але не завжди хочеться розповідати подробиці про своє здоров’я. Або наводити прибирання для гостей у стані овочів.

Зате всі так вболівали за нас із чоловіком, поки ми добудовували дачу! А потім, (сімʼя ж), я здуру запросила колег на новосілля. Колеги приїхали поїсти шашлику, закинули вудку про новорічні канікули, і я знову погодилася. Поводилися вони нормально, навіть весело розкидали сніг.

А потім моя сусідка по кабінету здивувала. Я повинна була виходити з відпустки після її дня народження, нарікала, що не поздоровлю день у день, але вона відмахнулася: так нічого страшного, ми ж самі до тебе все приїдемо.

– Куди, кажу, приїдете?

– Та ж на дачу! Я вже й гостей покликала.

Я очманіла: як покликала? Адже ми вже поїдемо звідти. Це що мені, повертатись, готувати там усе, мити?

– Ну, хочеш — ключі залиш у дворі, ми самі все приготуємо і приберемо. Нехай діти побігають, ягідки поїдять.

– А ти не здогадалася попередити? У нас там робітники зараз. Теплиці ставимо, скрізь будматеріали, цвяхи стирчать. А гостей твоїх особистих я взагалі не знаю, давайте скасовуй, поки час є.

Мені нагадали про одну сім’ю. Колектив образився, всі вже налаштувалися, розумієте? Тільки не помітили, що їхній настрій з моїм не збігся, стали по дрібниці пакостити…