20 років не міг знайти спільну мовою з тещею, але один випадок все перевернув. Став її поважати і любити, як рідну матір. Золота жінка

Вірочка була пізньою, єдиною і, відповідно, залюбленою дитиною в сім’ї батьків-інтелігентів. Проте виросла не розпещеною, а дуже тямущою дівчиною. У 23 привела до батька та матері нареченого знайомитися. Майбутній зять здався їм простакуватим. Так, спокійний, добрий, поступливий. Але чи зробить життя їхньої дочки щасливим?

– Вірочка, ти впевнена, що він той самий? — із сумнівом у голосі та очах спитала Галина Петрівна дочку після того, як майбутній наречений пішов.

– Упевнена, мам. Ми зі Стьопою любимо одне одного. По справжньому.

— Так, але чи зможе він тебе забезпечити? Та й потім діти підуть, а їх не лише виростити, а й на ноги треба поставити.

— Мамо, що ти починаєш. Все буде у нас. Як то кажуть, і в горі, і в радості разом.

— Гаразд, я тобі довіряю і твого вибору. Тільки дивися, потім не скаржся. Це твоє серйозне рішення.

Минуло двадцять із лишком років. Наступного року після весілля у Віри та Степана народилася донька, а за нею і синочок. Нині вже обоє дорослі, випорхнули з батьківського гнізда, своїм життям займаються. Ну а подружжя разом із Віриною мамою, Мариною Миколаївною, в одній квартирі живе. Благо місця вистачає на всіх, не тісняться.

Хоча у зятя з тещею відносини склалися дуже специфічні. Він до неї завжди звертається по батькові, а вона кличе його повним ім’ям і на ви. Але за ці роки така прохолода не викликала жодних проблем.

Та тільки одна напасть, завод Степана, на якому він пропрацював 15 з лишком років, раптово чи то прикрити, чи модернізувати вирішили. Загалом пішли скорочення, і чоловік залишився без роботи. Він сам фахівець хороший, та тільки на всіх співбесідах каменем спотикання ставав його вік.

От і вийшло так, що Степан уже майже півроку без роботи ходив. Дружина спершу спокійно ставилася, вірила, що скоро все налагодиться. Але коли сім’ї почало помітно не вистачати грошей, почала регулярно пиляти чоловіка. Тещиної пенсії та зарплати Віри вже ледвн вистачало на комуналку та їжу.

— Стьоп, скільки ж можна. Ми скоро сухарі будемо гризти, — вкотре обурилася Віра.

— Ну, Вірочка, не нагнітай. Думаєш, я не розумію? Нічого, завтра ще на одну співбесіду хочу потрапити. Фірма маленька, але, може, це і на краще, значить, фахівець там терміново потрібний. Сподіваюся, мене візьмуть.

– Та скільки разів я вже цю історію чула, – знесилено пробубнила дружина собі під ніс.

Вранці Степан уже стояв під будівлею фірми, де йому призначили співбесіду. Після вчорашньої розмови, розхвилювався не на жарт, от і прийшов раніше за призначеного.

Дочекавшись дев’ятої ранку, він підійшов до приймальні, сказавши, що на співбесіду. У кабінеті, куди його направили, чекав молодий, але солідний хлопець, який ще при вході в будівлю скептично подивився на Степана.

Коли виявилося, що цей хлопець, ні хто інший, як начальник фірми, і він особисто проводитиме співбесіду, Степан одразу поник. Сумнівів у тому, що й тут йому відмовлять, пославшись на вік, майже не лишилося.

Але після кількох рядових питань, начальник почав запитувати про важливі виробничі нюанси. Відповіді на такі запитання у Степана від зубів відскакували, і він сам не помітив, як розслабився, а на обличчі потенційного шефа почала проступати задоволена посмішка.

Результат співбесіди порадував обох. Виявилося, Тимофій Андрійович, він же начальник фірми, давно шукав людину з набитою рукою та глибоким розумінням виробничих моментів. Та тільки раніше до нього приходили або зовсім зелені невміхи, або однолітки Степана.

Останні ніби були з досвідом, але ще на співбесіді давали зрозуміти, що з попередніх робіт їх звільнили не просто так. А ось наш герой виявився тим самим благонадійним фахівцем, якого потребувала фірма.

Але коли Степан зрозумів, що додому рано чи пізно все одно доведеться йти, на нього знову нахлинув смуток. Тихо зайшовши у квартиру, знявши взуття, він підійшов до кухонних дверей, звідки долинали голоси дружини та тещі.

— Вір, ну набери його ще раз. Так довго не озивається, може, трапилося щось.

— Мамо, що ти знову розводиш паніку. Знову провалився і топить десь образу зі своїми дружками. Нехай і не повертається… — з гарячого ляпнула Віра, але мати їй одразу заперечила.

– Що ти таке кажеш? Він тобі чоловік чи хтось? Сама говорила і в горі, і в радості разом. Так нічого тепер, коли важко стало, зрікатися своїх обіцянок. Дуже некрасиво з твого боку так про чоловік говорити.

— Вибач, ти маєш рацію, мам. Ляпнула, не подумавши. Ти тільки не нервуй, зараз подзвоню Стьопі.

Поки дружина почала щось шукати, мабуть, телефон, Степан почув, як Марина Миколаївна почала тихенько молитися: «Господи, помилуй мого зятя, батька моїх онуків Степана. Даруй йому терпіння та здоров’я. Нехай усе в нього буде гаразд». Чоловік, мало не пустивши скупу сльозу, зайшов на кухню.

— О, Стьоп, ти так тихо… — почала Віра. Але Степан її перервав.

— Доброго вечора, мамо, — звернувся він до Марини Миколаївни.

Теща на секунду розгубилася, але потім тепло посміхнулася і відповіла:

— Доброго вечора, синку. Затримався ти, сідай вечеряти.

— Мамо, я знайшов роботу. Тепер у нас в усіх все буде добре.