Тоді я ще був студентом. Вчився в одному з московських університетів і зустрічався з місцевою дівчиною, котра, вочевидь, задалася метою зробити моє життя нестерпним

Журналістика професія романтична, але, як відомо, немає трояндів без шипів. Зокрема, не раз доводилося чути, особливо від людей робітничих професій, що, мовляв, ми писаки, лише просиджуємо штани в редакціях, нічого важчого за ручку не беремо, тощо.

На це я, як правило, відповідав, що при бажанні його роботу зроблю. Але чи зможе він знайти цікаву тему, зібрати відповідну інформацію і викласти її хоча б у вигляді невеличкої замітки.

Я міг собі дозволити вдаватися до такої аргументації, бо перш, ніж стати журналістом, закінчив будівельний технікум і навіть півроку пропрацював на будові.  Отож міг і цеглу покласти, і штукатурити вмів. Опонентам не було чим крити. Та у випадку, про який розповім нижче, промовчав, хоча у кінцевому рахунку знову вийшов переможцем.

Тоді я ще був студентом. Вчився в одному з московських університетів і зустрічався з місцевою дівчиною, котра, вочевидь, задалася метою зробити моє життя нестерпним.

Чергова її «фішка», не без «науськування» мами,  яка, більш ніж прозоро натякнула, що бачить мене своїм зятем (на щастя, цього не сталося) і вже наперед разом з дочкою взялися за моє перевиховання, полягала в тому, щоби я кинув курити.

Хоча й намагався відстояти свою незалежність у цьому плані, але, будучи на той час дурним і закоханим, погодився не брати цигарки до рота в присутності своєї пасії. Це не завжди було легко, бо, як, скажімо, тієї неділі ми практично цілий день провели разом.

Як тільки зустрілися зранку,  вона «обшманала» мене як якийсь професійний «вертухай» (вибачте за сленг, просто усі роки своєї професійної журналістської діяльності вів кримінальну тематику), чи не заникав десь цигарку.  Під кінець дня моїм вухам, опухлим від браку нікотину, міг би позаздрити й слон. Нарешті, останній поцілунчик, я біжу на останній автобус.

На зупинці стояла жінка і окремо від неї невисокого зросту широкоплечий чоловик. Саме коли проходив повз нього, він закурив. У мене аж в голові запаморочилося від аромату, як потім з’ясувалося,  дешевої безфільтрової «Пріми», з якою в той момент навіть «Шанель №5» не могло зрівнятися.

Я мить завагався, бо вважав дещо нижчим своєї гідності «стриляти» у якогось пролетарія цигарку. Але єство вимагало своє.

Чоловік спокійно простягнув мене пачку цигарок і, окинувши поглядом мій шикарний шкіряний італійський плащ і дещо не слов’янського типу мармизу ( мене часто сприймали за єврея) і сказав, що з вигляду я не їхній, мається на увазі, не росіянин, але звідки так класно розмовляю російською.

Дійсно, на той момент в силу обставин я краще володів російською, ніж рідною українською. Бо народився і виріс в Росії, і навіть коли батьки переїхали з Півночі в Західну Україну, перебував, здебільшого, у російськомовному середовищі. Все це у двох словах пояснив чоловікові, котрий продовжував мене розпитувати. Зокрема, а що батько робив на півночі.

«Він шахтар!» – з гордістю відповів я. «А ти на кого вчишся?» «На журналіста!» – у моєму голосі звучало ще більше пафосу.

Але співрозмовник був іншої думки. Ще раз окинувши мене поглядом, він процідив скрізь зуби: «Що ж тобі батя сказав, коли ти вибрав не робітничу професію, а став якимось пізд… лом, писакою». – і презирливо відвернувся. Я також відійшов на кілька кроків.

Коли під’їхав автобус, я сів на саме заднє крісло, а він вмостився біля водійської кабіни. І… витягнув з під куртки газету та почав читати.

Тут вже повстала моя гордість. Підійшов до чоловіка, дещо фамільярно, але легенько штовхнув його в плече і сказав: «Ну, і що б ви читали, якби не було нас, піз…лів!?». Він знову зміряв мене поглядом і розсміявся: «Пацан, з тебе буде добрий піз…, вибач, журналіст».

Ну, не знаю, чи володів той мій супутник, бо далі ми вже сиділи в автобусі разом, і потім на одному з залізничних вокзалів , бо ж тоді нічних клубів не було, а залізничні буфети працювали цілодобово, ще більш тісно поспілкувалися за пляшкою коньяку, якимось пророчим даром, але в сорок років я вже отримав звання Заслуженого журналіста України.

Коли звільняв кабінет, перед виходом на пенсію, попросив, щоби син під’їхав машиною і забрав усі мої дипломи, грамоти, та інші нагороди. В руках нести було б тяжко. І хоча вже на пенсії, писати не припиняю, бо колишніх журналістів не буває.