Чоловік зі мною не розлучається, бо боїться, що я подам на аліменти. Я про це дізналася випадково

Заміжня я вже чотири роки, рік тому народила дитину. Ідеальним у шлюбі був лише перший рік, а потім якось непомітно все почало скочуватися. Почалися чвари, скандали, з’ясування стосунків. Чоловіка я люблю, тому за шлюб боролася. Шукала причини у собі, вчилася згладжувати конфлікти.

Були в нас і світлі періоди, не можна сказати, що все було погано, немає. Якби всі чотири роки не припинялися скандали, то я не стала б народжувати дитину в такій ситуації. Але до моменту вагітності був саме такий світлий і щасливий період, а після новини про те, що ми станемо батьками, мені навіть на якийсь час здалося, що повернулися ті славні часи першого року шлюбу.

Мені мама з дитинства говорила, що в сімейному житті треба вчитися підлагоджуватися під ситуацію та шукати компроміси. Не завжди буде все безхмарно та гладко. Але сім’я від таких негараздів стає тільки міцнішою. Я це бачила і на прикладі їх із батьком стосунків.

Бувало, що батьки дуже сварилися, а потім ходили похмурі пару днів. Але потім наставав мир у сім’ї, знову вони жартували, обіймалися і все було добре. Навчена цими прикладами, я теж з усіх сил чіплялася за свій шлюб.

Після народження дитини вже за місяць наші стосунки із чоловіком скотилися. Я була без сил, дуже втомлювалася, мені не вистачало спокою, щоб і надалі якось згладжувати ситуацію. Чоловіка я теж могла зрозуміти, дочка у нас дуже неспокійна, з нею було складно, ночами майже не спали. А чоловікові ще й на роботу треба ходити.

Через те, що сил на розмови та конструктивне вирішення проблем у нас уже не було, ми воліли просто мовчати і не зачіпати одне одного. Принаймні я думала, що саме через це ми мовчимо.

Зараз я вже можу говорити лише за себе. Тому що це був мій спосіб не розвалити шлюб остаточно – мовчати і не акцентувати увагу, що чоловік похмурий, все робить із психом, грюкає дверима, жбурляє посуд у мийку, ігнорує мої запитання.

Мені хотілося вірити, що ось зараз дочка підросте, ми висипатимемося, все знову увійде в мирне русло. Думала, що цей шлюб потрібен не тільки мені, адже чоловік теж жодного разу навіть не заїкнувся про розлучення. Отже, все ще можна виправити, налагодити та врятувати.

Мої думки щодо цього виявилися неправильними. Це з’ясувалося випадково з його листування зі свекрухою. Спеціально я її не шукала, але воно потрапило мені на очі.

Чоловік уже спав, але не поставив телефон на беззвучний, йому періодично надходили якісь повідомлення зі звуком, і я вирішила перевести його на беззвучний режим.

Сам чоловік перед сном щось читав, тож телефон було розблоковано. Полізла в налаштування, і, опустивши шторку, на екрані побачила повідомлення від його мами. Воно мене зачепило. Там було написано “ти просто сам себе мyчиш”.

Я вчинила негарно, полізла читати повідомлення. З листування з’ясувалося, що чоловік часто скаржиться мамі, як важко йому живеться. Дочка вічно плаче, дружина бісить, жодного життя, додому йти не хочеться. Свекруха пропонувала найпростіший варіант – розлучення.

Чоловік писав, що не може зараз розлучитися. У нього біла зарплата, з якою йому, якщо що, доведеться платити аліменти на мене та дитину, а я ще в декреті. Наразі він шукає варіант влаштуватися на іншу роботу з мінімальним білим окладом, щоб сума можливих аліментів зменшилася.

Дочитала, поклала телефон чоловікові назад. У душі було так гидко, ніби туди помої вилили. Так міркує мій чоловік, якого я люблю, із яким намагаюся зберегти шлюб. Роботу він хоче змінити, щоби аліменти не платити після розлучення. І це поки що єдине, що тримає його поруч зі мною та донькою.

Я не стала влаштовувати показових виступів і кричати, що все знаю. Сенсу в цьому поки що немає. Поки що я гарячково намагаюся придумати, як мені тепер бути далі. Те, що в мене фактично немає жодної сім’ї, а дах над головою я поділяю з чужою людиною, я вже зрозуміла. Залишилося прийняти і зрозуміти, що робити далі.

У мене немає накопичень, свого житла, але батьки мені не відмовлять, приймуть мене, це я знаю точно. Тільки живуть вони в іншому місті, якщо туди переїжджати, то доведеться потім звільнятися. Але сідати їм на шию теж не хочеться, тим більше з дитиною.

На чоловіка надії немає. Мені на нього зараз навіть дивитись гидко. Але й йти в нікуди я теж поки що боюся. Думки розбігаються, не можу ніяк вигадати якийсь зрозумілий план.

Можна б дочекатися кінця декрету, але ще два роки жити пліч-о-пліч з людиною, яка ось так міркує, я не зможу. До того ж він може мене покинути будь-якої миті. А мені тепер відповідати не лише за себе, а й за дитину.