У свекрухи дві дочки, яким вона, як птах, все в дзьобі несла, а доглядати цю чудову жінку повинна я та мій чоловік

За вісім років нашого з чоловіком шлюбу я не пам’ятаю жодної нагоди, щоб нам його сім’я хоч чимось допомогла. Це і до мами його відноситься, і до сестер. Вони завжди мали свою компанію, в яку ми не були запрошені. Ми із цього приводу не засмучувалися. Чоловік звик, а я тісно спілкуватися із цими людьми не збиралася.

Свою свекруху я взагалі бачила і чула дуже рідко, навіть не щороку. Вона всі вісім років була дуже зайнята. Спочатку дітей від однієї доньки виняньчувала, потім друга розродилася, також без маминої допомоги нікуди. Тож народження нашого сина пройшло взагалі непомітно.

– Ой, жаль, що у вас не дівчинка. Від онучок стільки речей залишилося, – єдине, що сказала тоді свекруха. Ну і пообіцяла якось заскочити, провідати єдиного онука, решта у неї дівчатка.

Чоловік тоді почухав ріпу і сказав, що мати як все життя навколо дочок вилася, так і продовжує. Він більше лізти в їхню сім’ю не буде.

– У мене тепер своя сім’я є, а мати хай далі з улюбленими доньками спілкується, – жорстко сказала він, але було видно, що рішення далося йому нелегко. Мабуть, до останнього щось сподівався.

Так ми й жили, розраховуючи лише на свої сили. Мої батьки іноді допомагали, коли руками, коли грошима. Але ми намагалися не зловживати їхньою допомогою.

Спілкування із сім’єю чоловіка звелося до протокольних повідомлень на свята. Ні ми не цікавилися, як вони живуть, ні вони нами. Це нас із чоловіком влаштовувало. Близькими людьми ту родину ми не вважали.

Місяць тому про наше існування раптово згадали не за графіком, у сенсі ніяких свят не було, а нам зателефонувала старша сестра чоловіка.

Виявилося, що свекруха має серйозний діагноз, сама вона вже жити не зможе. Потрібно, щоб хтось завжди був поруч і допомагав.

І тепер найцікавіше. Сестри подумали і вирішили, що саме ми з чоловіком повинні забезпечувати комфорт свекрухи. Їм ніколи, там же всі зайняті. В однієї онук народився вже, їй не вистачить часу доглядати ще й матір, друга живе далеко – аж за годину їзди від мами. А ми раптово виявилися найвільнішими та доступнішими.

Почалися пісні, що “це ж твоя мати, завжди батьків доглядає наймолодший у сім’ї, у тебе дружина ще молода, а нам уже тяжко”. А те, що ця дружина, яка молода, займається своєю дитиною, та й свекруху бачила лише кілька разів за все життя, нікого не хвилює. Ми ж сім’я.

Чоловікові навіть мамину квартиру пообіцяли потім залишити. Сама вона заповіт не писала, та й навряд чи вже напише. Ось сестри й пообіцяли, що якщо ми доходитимемо свекруху, то вони потім відмовляться від спадщини на користь брата.

А на логічну відмову чоловіка почали поливати брудом. Мовляв, стільки років взагалі матір’ю не цікавився, начхати було, і тепер, коли така складна ситуація, коли потрібна допомога, кидає сім’ю.

Тієї сім’ї, яка завжди його за рамочки виставляла. І коли свекруха спадщину отримала, і мовчки розділила її між двома донечками, і коли дітей їх, онучок любимих, у зyбах тягала, а до нашої дитини на жодний день народження не змогла приїхати.

У свекрухи дві дорослі дочки, два зяті, які все життя з такою тещею бід не знали, чотири вже дорослі онуки, а доходжувати її маємо ми з чоловіком. Більше нікому.

Справа навіть не в тому, що вона нам ніколи не допомагала. Якби у свекруха був тільки син, і поводила вона б себе аналогічно, то зчепили б зуби і стали за нею доглядати, не кидати ж літню жінку одну в біді. Але тут і крім нас у неї купа близької рідні.

Чоловік також вважає, що такий розподіл обов’язків є неправильним. Запропонував продати мамину трьохкімнатну квартиру, купити їй однокімнатну, а на решту грошей найняти доглядальницю. Дивно, але чомусь його пропозиція не знайшла розуміння.

По-людськи свекруху, звичайно, шкода, але зараз вона пожинає плоди того, що сама й виростила. Ось вам і горезвісна склянка води в старості.