Через мамині примхи доводиться розриватися між нею та власною сім’єю. Мамі шістдесят три роки, а вередує вона так, ніби їй років п’ять. Ніякі розумні аргументи на неї не діють, ображається через дрібниці

Тата не стало три роки тому, і після цього у моєї мами почав псуватися характер. Спочатку я списувала все на стрес, тугу за коханою людиною, намагалася приділяти їй більше уваги. Але потім зрозуміла, що мамі потрібно не більше, а вся моя увага. А цього я їй дати не можу, у мене є маленький син та чоловік, яким я теж потрібна.

Спочатку я змогла звести мамині претензії на мій час до щоденних телефонних розмов та поїздок до неї на вихідні. Це теж давалося важко, але було якимось компромісом. Я ще й сподівалася, що через якийсь час мама зможе налагодити своє життя в нових реаліях, і всім стане легше. Але пішов зворотний процес.

– Щось я сьогодні погано почуваюся, – слабким голосом дзвонила мені мама вдень. – Таблеток напилася, але краще не стає. Ти вже заїдь до мене після роботи…

Звичайно ж я віддзвонювалася чоловікові, щоб забрав сина з садка, а сама мчала на таксі до мами. При цьому я ще й під час робочого дня майже кожні півгодини питалася про її самопочуття. Все-таки людина у віці, до того ж після такої втрати, як смерть близької людини. Це не жарти.

Весь вечір я сиділа біля мами, щиро не розуміючи, що мені зробити, бо вона зображала вмиpaючy, але від швидкої твердо відмовлялася. А ближче до дев’ятої години їй “ставало легше”, вона навіть уже сама ходила, не тримаючись за стіни, запевняла, що її відпустило, і я їхала додому.

До мого приїзду син уже спав, вечеря була холодна, і часу на сім’ю майже не було. Вранці знову на роботу. А мама такі концерти мені почала влаштовувати все частіше. Спочатку раз на тиждень, іноді в два, а потім зачастила. Симптоми найзагальніші, зазвичай фраза “щось мені погано”. І стандартно відмовлялася від швидкої.

Чоловік мені казав, що мама дурить, але я себе накрутила, що їй насправді погано. Дуже страшно було втратити маму за батьком. Але лікарі незабаром таки підтвердили правоту чоловіка.

Один раз я не витримала та викликала швидку. Маму це не втішило, але вона дала себе оглянути, поміряти тиск, розповіла, що приймала. Коли я пішла проводжати медика, він мені шепнув, що маму можна в космос запускати, вона нас ще переживе, якщо закінчить придурюватися. Можливо, він вчинив непрофесійно, але зняв із моєї душі величезний камінь.

Мама ж на виклик швидкої образилася і після цього місяць мене не смикала взагалі, і на здоров’я не скаржилася. Зате потім почала скаржитися на самотність, як їй погано без тата, що вона всю душу вклала у сім’ю, а у результаті в неї нічого не залишилося.

– Як це – нічого не лишилося?! – обурювалася я. – У тебе є сім’я. А я хто? А онук?

– Ви – це інша сім’я вже. Ти приїхала-поїхала, та й тут у тебе всі думки вже там, за чоловіка та дитину. А я сиджу одна, як сич, – схлипувала мама.

Я ці її слова обмірковувала з тиждень. У чомусь вона має рацію. Я то на роботі, то зі своїми. Що їй ті пара годин, що я можу їй виділити, та й то не кожен день. Ідею підказав чоловік.

– Давай продамо дві квартири – нашу двійку і тещину, візьмемо ще іпотеку і купимо будинок. Все одно думали на цю тему. Тим паче, рано чи пізно маму все одно доведеться перевезти, вона сама не зможе вже жити.

То був ідеальний вихід. У мами буде своя кімната, на подвір’ї місце під всякі квіточки, свіже повітря і постійно під боком. Чоловік навіть ні слова не сказав, що йому доведеться жити з тещею. Розумів і ситуацію, і мій стан. Я думала, що вирішилася проблема. Але рано зраділа.

– Нічого я продавати не буду, нікуди переїжджати не стану! Тут минули найкращі роки мого життя! Я тут сама собі господарка, а там ким буду? Ще чого на старості років не вистачало! – Мама навіть слухати нічого не захотіла.

Такої відсічі я не очікувала, була впевнена, що кращого варіанту не знайти. Усі мої спроби пояснити всі плюси такого рішення наштовхувалися на жорстку відмову. У мене руки опустилися. Іншого виходу я не бачила тоді, не бачу й зараз.

До мами не переїдеш всією сім’єю, у неї двохкімнатна квартира, з якої, як вона сказала, вона переїде лише на цвинтар. А мені теж через все місто сюди-туди щодня мотатися не в радість. Це і довго, і марно. Приїду на пару годин – мамі ж мало, вона ж цілий день одна, їй спілкування подавай. А залишатися на три-чотири години – ні сина, ні чоловіка бачити вже не встигаю. Це також не життя.

Чоловік поки терпить, але думаю, що скоро і його терпінню прийде кінець. Сама розумію, що таке сімейне життя, де дружина постійно пропадає у мами, це не життя, а як це виправити, щоб і мама залишилася задоволеною, і чоловік уже не знаю. Варіант з будинком був би ідеальний, але, на жаль.