Сестра мене докоряла, що я мамі не допомагаю, а як ближче переїхала, так зрозуміла, як сильно помилялася і в неї виникло інше питання – як я примудряюся так довго з нею поряд жити
Наша мама – примхлива і дуже розпещена жінка, чий характер із роками стає лише гіршим. Колись вона відучилася на акторку, але особливої кар’єри не вийшло, за фахом вона відпрацювала лише років п’ять, зате тепер натхненно відривається, влаштовуючи рідним цілі вистави. Шкода тільки, що сюжет той самий.
Гострої потреби грошей у нас у сім’ї не було, принаймні, я цього не пам’ятаю. Тато добре заробляв, тож необхідності працювати у мами не було, але й удома вона сидіти не хотіла. Почала вести якийсь театральний гурток, а потім навіть відучилася на педагога, щоб працювати з дітьми.
Але все життя людині не вистачало драми. Тато в нас був дуже спокійна і врівноважена людина, з ним не поскандалиш, хоча мама дуже старалася, а коли зрозуміла, що безглуздо, почала відриватися на тих, хто довколо.
Діставалося нам із сестрою, сусідам, колегам, продавцям, перукарям, таксистам – мама скрізь знаходила привід для істерики та скандалу. Робила вона це з захопленням.
– Господи, ну за що ти караєш мене? Що, що я зробила, де згрішила? – ридала мама над моїм щоденником, у якому красувалася трійка з алгебри. Лише трійка, але ридань було стільки, ніби її на розстріл через це поведуть.
– Це формене неподобство! Звідки такі ціни? Хто зніс ці яйця, я вас питаю? – діставала мама продавців у магазині, хоч чудово розуміла, що ціну ставлять не вони.
Мені завжди було дуже складно кудись із нею ходити, надто багато негативної уваги мама до себе привертала. Іноді хотілося згоріти з сорому і розсипатися попелом, аби не стояти поруч, коли вона закочувала черговий скандал.
Сестра все це переносила набагато легше і простіше, я їй у цьому плані заздрила. Воно й зрозуміло було, сестра вдома мало з’являлася. Вона професійно займалася спортом і майже весь час жила в якихось таборах, то на зборах, то на змаганнях. Мамині перегини не встигали її так дістати.
У вісімнадцять років сестра вискочила заміж за офіцера і поїхала з ним у якийсь гарнізон. Зі спортом на той момент вона вже зав’язала через отриману травму.
Я ж залишилася з мамою та татом, навчаючись на останньому курсі університету. Теж мріяла, що кудись переїду, але не доля – зліг тато. Від мами допомоги мало, вона швидко втрачала самовладання, постійно плакала і більше заважала, ніж допомагала. Я почувала себе, як мати-одиначка з двома дітьми – мати, що постійно істерить, і лежачий батько.
Сестра хотіла повернутись, допомагати з батьком, але не встигла. Приїхала вже до похорону, а потім повернулася назад до чоловіка. Мама ж лишилася на мені.
Сказати, що було складно, не сказати нічого. Мама поводилася просто огидно, влаштовуючи мені шоу для одного глядача з кожної нагоди: не так подивилася, пізно прийшла, не запитала, як самопочуття, не запропонувала чаю. Рятувало лише, що вона ще й працювала, хоч так перемикала увагу.
А коли я зібралася з’їжджати до свого молодого чоловіка, який у мене якимось дивом з’явився між маминими істериками, вона влаштувала показовий “інфapкт”. Хрипіла, хапалася за серце, падала, я навіть спочатку перелякалася, що насправді із серцем погано, навіть медиків викликала, але ті жодних проблем не знайшли. А потім такі концерти стали регулярними.
Заміж я вийшла, але з моменту мого переїзду від матері, вона щодня мотає мені нерви. То в неї серце прихопило, то їй самотньо, то їй нахамили, то в неї нехороше передчуття. При цьому вона ще регулярно дзвонила моїй сестрі, щоб поскаржитися, що я її зовсім покинула. А сестра потім обурювалася вже мені.
– Невже так складно до матері після роботи зайти? Вона ж там зовсім одна. А раптом щось станеться?
– Я й так до неї дуже часто ходжу. У мене нерви не залізні. Все з нею гаразд, просто привід поскаржитися вигадала.
– Яка ж ти байдужа, – обурювалася зазвичай сестра.
Такі розмови йшли у нас років зо три. За цей час сестрі не вдалося жодного разу приїхати. Їх із чоловіком заслали в якусь глушину, звідки не щомісяця виїхати можна. А тут радісна новина – чоловіка переводять у частину, розташовану біля нашого міста.
– Господь мої молитви почув, – втирала сльози радості мама. – Тепер хоч хтось буде поряд.
Ну що я можу сказати. Сестрі вистачило двох місяців, щоб прийти до мене з вибаченням.
– Слухай, я думала, що ти перебільшуєш, коли розповідаєш про її істерики, маніпуляції та загони. Навіть не знала, що в нас така мама.
– Та вона завжди себе так поводила, просто ти мало часу вдома проводила, не встигла перейнятися. У тебе ж то збори, то змагання, а потім заміж засвистала.
Сестра відповідно покивала головою, все ще перебуваючи під враженням від маминої поведінки. Ну, зате тепер нас двоє, отже, буде легше переносити мамин характер. Я на це дуже сподіваюся.