Прати дитячі речі? Та нехай носять, поки зовсім не загадать, я ними потім пічку розтоплю, мені постійно нове привозять

Ця багатодітна сім’я перебралася до нашого селища з міста, так про них говорили. Дітей у них п’ятеро, але до школи пішли лише двоє. Батьки чесно сказали: життя у мегаполісі не вивозили, дороге.

Дружина у декреті, її звільнили якимось складним способом, тож прав на частину виплат вона втратила. От і згадали про бабусиний будиночок у глибинці, вирішили, город прогодує, та й ціни в області — не столичні. Жити треба. Взяли нагромадження, які знайшли, продали зайві речі, приїхали.

Чоловік влаштувався у місцеве фермерське господарство. Довелося свого доброго працівника звільнити, у того вік вже пенсійний настав. Той хотів попрацювати, але пішов назустріч: дітей треба тягнути, а він уже якось не пропаде.

Дружина, зрозуміло, із дітьми. Їм намагалися з городом допомогти, навіть козеня пропонували, виросте — молоко своє буде. Але жінка руками замахала: потім, потім усьому навчиться, дайте прийти до тями.

– Мабуть, не так уже й голодують,— трохи образилася баба Зіна, у якої цих козенят з руками відірвати готові, ще й не кожному продасть.

Але по сім’ї було зрозуміло, грошей у них небагато, та ще й дружина не сільська. Важко їм. Почали селяни допомагати.

Хтось яєчок відкладе свіжих, огірочки. Ділились. Дивувалися лише: міські нікого надвір не пускали. Подзвониш — вийде за паркан, за собою хвіртку прикриє.

– Нічого, звикнуть, — відмахувалися хлопці. Бабці хмурилися.

І всі, як один, несли до цієї сім’ї дитячі речі, від рідні, від своїх дітей. Купувати доводиться небагато, всього дадуть. Але й берегти треба: твій підріс, а хтось на підході. Несли і в цю сім’ю, речей їм потрібно було багато, діти різного віку в наявності.

От і я зібрала передачку, як у місто до невістки з’їздила. Вона жінка забезпечена, нове онуку бере. Зібралася викидати все мале, але я з рук вихопила: у нас у селі дітям носити нічого!

Невістка мені тут же понадавала одяг ще іграшок набрала величезний пакет, сама відвезла і посадила в автобус, щоб не тягати.

Я вдома все перепрала, перепрасувала, пішла до нової сусідки. Телефону не знала, пішла так. Не в тій позиції, щоб крутити носом: стільки всього, ще й сама принесла.

Постукала, не відчиняють. Ну, поставлю на ганок, не на вулиці ж кидати! Зайшла на подвір’я — здивувалася: бур’яни навкруги, хоч би цибулю посадила! Його з вимкненим мозком можна вирощувати. Але в неї тільки малина на краю городу, що пролізла від сусідів.

І ціла гора дитячих речей під навісом на дров’яник накидані. Гарних, але брудних до жаху. Отут і міська вийшла.

– Так, несуть і несуть. Прати не перу, порошок дорогий, це в мене до дров, на розпалку.

Повернулась я та й понесла речі назад. Попереджу сусідів, поки не пізно: у нас в селі нічого носити, а вона повзунками пічку топить!