Нас навіть заради пристойності на весілля не покликали, хоч із сестрою чоловік не сварився. Дивні люди – кинули нас на гроші, а тепер на нас ще й образилися. Це якийсь рівень нахабства, що зашкалює

Ми з чоловіком починали, як і багато молодих родин, з орендованої квартири. Грошей на своє житло ми не мали, але ми твердо вирішили це виправити. Зняли найдешевший із прийнятних варіантів, щоб не витрачати великі гроші, а самі пішли з головою у роботу.

– Зараз житло таке дороге, ви ж всю молодість на це витратите, – журилася свекруха. – А дітки колись будуть?

Дітки – це добре, ми з чоловіком хотіли дитину, навіть двох, але розсудили, що коли підуть діти, то взагалі взагалі неможливо назбмрати на щось. Які можуть бути витрати на дітей ми уявляли добре.

– Ні, мам, ми спочатку розберемося з житлом. А то народжувати дітей у тих умовах, у яких ми живемо, це неприпустимо

То була чиста правда. Орієнтуючись на низьку ціну і те, що у квартирі ми тільки ночуємо, при виборі квартир ми взяли саму непоказну. Але це половина лиха. Основна проблема – це сусіди.

Контингент там зібрався не найблагополучніший. Постійні п’янi бешкетники, якісь розборки, приїзди поліції стали вже звичними. За перший рік проживання там ми з чоловіком встигли рази по чотири побути під час слідчих дій.

Кілька разів у когось із сусідів відбувалася пожежа, тому всі документи та якісь дрібні цінності ми з чоловіком звикли тягати завжди із собою. Не хотілося прийти на згарище, і дізнатися, що втратили не лише речі, а й всі документи.

Свекруха була в нас у гостях лише двічі, але залишилася під враженням. Більше вона до нас не ходила, і нас умовляла змінити квартиру на щось пристойніше.

– Та ви що! Здоров’я дорожче, ніж гроші, а в цьому клопнику ви ж щодня життям ризикуєте!

– Ми вже звикли. Зате господар просить недорого, а ми можемо більше відкласти, – пояснював мамі чоловік, але вона стояла на своєму – ми даремно так ризикуємо.

У нашому накопиченні на квартиру нам ніхто не допомагав. Зі своїми батьками я не спілкуюся вже дуже давно, є у нас певні проблеми у сім’ї. А мати чоловіка просто допомогти не могла, вона тоді доучувала молодшу дочку, сестру чоловіка.

Але нам допомога і не була потрібна, ми були впевнені, що впораємося самі. І треба сказати, справлялися. За п’ять років жорсткої економії, нам удалося зібрати достатньо грошей на покупку власної студії. Не в іпотеку, а просто за готівку.

Квартирка була невелика, з незручним відкритим плануванням, але це буде своє житло. Ми можемо там жити і накопичувати вже на іпотеку для покупки нормальної двокімнатної квартири. За наявності свого житла, хоча б такого, можна вже буде навіть подумати з приводу декрету.

Господар квартири, яку ми збиралися придбати, жив у іншому місті. Він мав якісь складнощі з приїздом, тому квартиру нам показувала його родичка. А вже на угоду він мав приїхати сам.

Квартира нам сподобалася, незважаючи на її мініатюрність та відсутність виділеної кухні. Господар попередив, що справу має тільки з готівкою, після приїзду у нього буде дуже обмежений час на всі дії, тому попросив підготувати все необхідне наперед. Точних термінів свого приїзду він не міг позначити. Загалом той ще квест.

Ми вирішили, що гроші з рахунку треба зняти заздалегідь, щоби потім не вийшло накладок. Нехай собі лежать готівкою. Але у себе зберігати таку суму ми не наважилися, я вже розповідала про веселих сусідів. А закон підлості у нашому житті ще ніхто не скасовував.

Тому чоловік запропонував зняти гроші та тимчасово віднести на зберігання свекрусі. Там після батька-мисливця навіть вогнетривкий сейф залишився. Вихід ми визнали геніальним і відвезли гроші до свекрухи.

На угоду ми не могли вийти півтора місяці. Нас це нервувало, але господар помешкання завжди був на зв’язку, заспокоював, що нікому іншому квартиру продавати не планують. Це заспокоювало. Зрештою ми поки що нічого не втрачали.

Виявилося. що за останнім пунктом ми помилялися. Ми втратили триста тисяч. Їх взяла свекруха, щоб видати заміж свою дочку, якій на останньому курсі просто не терпілося одружитися. Причому з усіма атрибутами, на кшталт сукні, ресторану, фотографа, тамади та іншої мішури.

Дізналися ми про це, коли господар омріяної квартири сказав, що нарешті виїжджає. Слава Богу, чоловік вирішив перевірити ще раз гроші. Тоді й з’ясувалося, що в нас лишилося трохи більше половини суми.

Після пояснення свекрухи нам навіть скандал їй влаштовувати ніколи, треба було терміново шукати гроші. Кредит так швидко нам оформити не могли, але слава Богу є друзі. Зичили у всіх, до кого тільки дотяглися, і все одно не вистачало.

Слава Богу, що продавець погодився зробити знижку, бо ми так довго чекали на нього. У результаті вдалося купити квартиру, але такої радості, як має бути, ми не відчули. Ми хотіли вилізти без боргів, а тепер треба брати кредит, щоб швидко роздати гроші друзям.

Зі свекрухою ні я, ні чоловік з того часу не спілкувалися. У мене дико свербіли руки, чоловік теж знайшов би, що мамі сказати. Особливо коли ми дізналися, що вона себе ще й скривдженою в цій ситуації відчуває. Образили ми її, що грішми дорікнули.

– Рідну мати грішми дорікнути! Ти в нас єдиний чоловік у сім’ї, мусив сам постаратися молодшій сестрі допомогти. А ти грошей пожалів! Мати мало не злодійкою виставив! Та я віддам ваші гроші, виплачу кредит за навчання доньки, візьму новий і віддам вам гроші!

Я не розраховую, що свекруха поверне нам хоч копійку. Але якщо поверне, можливо, їй удасться побачити онуків. Поки що чоловік вважає за краще думати, що він сирота. І мені складно його звинувачувати.