– Ти обіцяла допомагати з дитиною! – обурюється дочка. Але допомагати і робити все замість неї – це різні речі

Я народила дочку, коли мені було сімнадцять років. Не можу сказати, що зробила дурість, але життя я собі ускладнила неабияк. Батьки прийняли мене з дитиною, навіть допомагали, але було жорстке правило – народила, отже, тепер твоє життя має бути присвячене лише дитині.

Школу закінчував екстерном, про університет тоді навіть не думала. Спочатку сиділа вдома, займаючись дитиною та допомагаючи батькам по господарству, а коли доньку влаштували в садок, пішла працювати. Батьки мене не кинули без допомоги, але й розслаблятися вкотре не виходило.

Про особисте життя я тоді навіть не думала, від хлопців кидалася, як чорт від ладану. І індивідуальний гіркий досвід був ще свіжий, і установка батьків, що повинна всю себе присвячувати дитині, трималася намертво. Тільки коли дочка стала студенткою і стала сама відштовхуватися від мого піклування руками та ногами, я почала вчитися жити для себе.

Дочка одружилася два роки тому, а за рік до цього в моєму житті з’явився чоловік, з яким я тепер живу. Дочка до цього поставилася позитивно, воно й зрозуміло, моєї уваги для неї однієї було надто багато, вона сама неодноразово про це говорила.

Півроку тому дочка народила. Дитину вони з чоловіком планували, та й пора вже було, дочці виповнилося двадцять шість років, а вони планували не одну дитину. Зять при своїй квартирі працює на хорошій посаді і може нормально утримувати сім’ю. Але дочка все одно психувала всю вагітність, яка і так протікала не найкращим чином.

Вона дуже переживала, що одна з дитиною не впорається, а чоловік весь час на роботі, а іноді й у відрядження їздить. Я її заспокоювала, говорила, що допомагатиму їй, щоб не переживала. Але я не думала, що моя обіцянка буде сприйнята настільки неправильно.

Перший місяць життя онуки я взяла відпустку і фактично жила у дочки, навіть ночувати додому не щодня йшла. Дочка дуже емоційно ставилася до всього, що було з малюком. Доводилося заспокоювати її, пояснювати, що немає нічого страшного, не треба дзвонити в швидку.

Я буквально змушувала її брати малечу на руки, бо донька боялася щось зробити не так і якось нашкодити. Показувала, як правильно тримати, годувати, одягати, міняти підгузки, купати. Ми разом їздили до лікаря, я допомагала виносити коляску, а також готувала їжу і допомагала дочці з уборкою.

Мені такий графік життя був незручним, але вибору не було. Навіть зять і мій чоловік ставилися із розумінням до мого графіка життя.

Згодом дочка осміліла, я стала більше стороннім спостерігачем, продовжуючи приїжджати після роботи, допомагати їй по господарству, сидіти з дитиною, доки дочка сходить у ванну, поїсть, просто полежить з телефоном. Я розуміла, що їй важко ось так одразу перебудуватися від мого постійного перебування, тому зменшувала свою присутність поступово.

Нині онуці вже півроку. Я думала, що тепер уже дочка краще справлятиметься одна, але помилилася. Внучка розвивається швидко, стала вже дуже рухливою і дочка постійно скаржилася, що дуже з нею протягом дня втомлюється. Я продовжувала їздити, допомагати.

Я приїжджала, дочка віддавала мені дитину, а сама лягала відпочивати. Раз я промовчала, думала, може раптом ніч видалася неспокійна, два промовчала, а потім уже це стало традицією. Я приїжджала о шостій, до дев’ятої сиділа з онукою, потім приїжджав зять, я передавала дитину йому і їхала.

Потім дочка стала взагалі йти з дому. То вона в салон пішла, то з подружками зустрітися, то магазинами пройтися. Мене це стало відверто напружувати. Мені після трудового дня хотілося поїхати додому, на мене там чекають взагалі, відпочити хочеться, а в мене починалася друга зміна.

У вихідні донька взагалі могла привезти в нас дитину на цілий день або просила приїхати мене. То до подруги на день народження, то у кіно із чоловіком, то вона дуже втомилася, то ще щось.

Мій чоловік мовчав, не висловлював мені свого невдоволення, але я розуміла, що це все його дуже напружує. У мене вже не залишалося особистого часу. То робота, то онука.

У результаті я почала відмовлятися приїжджати. Перший раз дочка здивувалася, другий вже була роздратована, а коли я відмовилася брати онучку на вихідні, влаштувала мені скандал.

– Ти мені обіцяла, що допомагатимеш з онукою! Мені важко!

– Я тобі і так допомагаю, до того ж ти не одна, у тебе є чоловік. І це, хочу вам нагадати, ваша дитина. Тільки я з ним проводжу більше часу, ніж рідний батько.

– Ну, він же працює!

– А я ні? І я ще маю своє особисте життя.

– Ну так, мужик тобі важливіший, ніж рідні донька та онука!

Дочка кинула трубку, я намагалася передзвонити, але вона, швидше за все, закинула мене в чорний список. На душі дуже неприємно, ніби я насправді її обдурила.