Таке відчуття, що нові сусіди все життя прожили в печері з мавпами: сміття кидали у вікно, у домофон дзвонили всім підряд. Але ми й на них знайшли управу

Будинок у нас не надто великий, але чотири десятки квартир — не одна єдина. Іноді люди переїжджають. Ось знову речі переносять, мабуть, у нас нові сусіди! Ми спершу навіть раділи, але невдовзі зрозуміли: із цими сусідами доведеться воювати.

Проблем вистачало, головних чотири.

Ми були в шоці, що сусіди не розуміють елементарної пристойності. У нас прийнято було і вітатись, і допомогу при нагоді запропонувати. Діти на цьому росли: привітатись, старенькій з другої квартири допомгти сумки донести. А тут вітаєшся з ними, як із пристойними людьми. А у відповідь – тишина. Не знають вони слів “Добрий день” і “До побачення”?

Відвертаються. І йдуть повз відморожені, не бачать, не чують. Але це б ще півбіди.Хлопці ці не усвідомлюють, що таке загальна територія, що означає естетика і не побоюсь цієї фрази, висока культура побуту.

У нас територія облаштована, клумби навіть не обгороджуємо, троянди ростуть, чагарники підібрані так, що цілий рік цвітуть.

Тепер скрізь недопалки, стоять пивні пляшки, машину їм зручно ставити собі під вікно, на дорогоцінний розарій бабусі Нюри. А сміття вони не соромляться з балкона викидати, все одно кущі під вікном, хто його побачить? Нехай двірники забирають, вони зобов’язані!

Зрозуміло, ніхто не хоче для них і пальцем поворухнути, але сусіди не захотіли розорятись на ключ від домофона. Тому дзвонять по всіх квартирах, допоки їм хтось не відкриє. Зрештою, сусіди їх послали в пішу подорож, так тепер вони кажуть, мовляв, кур’єр, газовик, швидка…

Перестали взагалі двері відчиняти, так швидка до бабусі з другої квартири змушена була у вікно стукати. Хіба це діло?

І біда, звідки не чекали: до них почали приходити такі самі дивні персонажі. І теж надзвонюють у домофон усім поспіль.

Розмовляти намагалися. Записки їм пишемо, але це марення триває: привітатися вище за їхню гідність, а пакет помийний у вікно — не, нормально. І в домофон зателефонувати теж не соромно, ніби тут весь під’їзд для їхньої зручності. Допомогти сусідці коляску на поверх занести – ніяк неможливо. Будити її дитину дзвінками — а що такого?

Після ситуації з швидкою ми зареклися відключати домофон, та й до мене учні додому займатися ходять. Вже питають, де троянди і що тут у нас взагалі стало. Так тепер сусіди прямо на домофоні маркером відзначили нашу квартиру: тут завжди дадуть відповідь.

Але нещодавно чоловік пішов у під’їзд пробки подивитися, світло пропало. І чує:

Куди ти сміття понесла? Під цими дверима залиши, ці лошари лаятися не будуть, кишка тонка. Винесуть, пішли курити.

– Кишка тонка, — побіг на проліт чоловік виховувати сусідів, — я тобі покажу, яка тонка.

Повернувся додому, і диво сталося! Більше жодного дзвінка у домофон. Навіть скаржитися не пішли, мабуть, в органах їх добре знають. Проб’ємо, що за люди, може, і гадити перестануть.