– Тобі вже бабусею ставати, яка дитина? Я на твою допомогу розраховувала! – Ображається дочка

Я народила Олену рано, мені тоді було лише вісімнадцять років. Закоханість тоді здавалася любов’ю всього життя, хотілося сім’ю, але батькам про своє становище не говорила до останнього, поки ще могла приховувати живіт.

З її батьком ми навіть побралися і прожили років п’ять, поки не зрозуміли, що намагаємося зберегти подобу сім’ї. Закоханість пройшла, ми обидвоє її переросли. Потім слідувало мирне розлучення, і кожен пішов своєю дорогою. Я залишилася з дитиною, він переїхав кудись в інше місто.

Жити я повернулася до батьків, які були не дуже раді такому повороту, але діватися їм не було куди. Щоправда, мені поставили умову, що готові нас з дочкою терпіти лише півроку, доки я не зароблю на орендовану квартиру і спочатку.

– Ти п’ять років тому заявляла, що ти дуже доросла та розумна. Он, дочку народила, одружулися. За свої вчинки слід відповідати. Ми з батьком тебе виростили, тепер хочемо пожити собі. У тебе шість місяців на вирішення квартирного питання та переїзд.

Термін начебто чималий, але дочка практично не ходила в садок, підхоплюючи різні болячки. Мама на лікарняному з онукою сидіти відмовлялася, а на мене на роботі вже косо дивилися через постійні лікарняні та відпрошення з роботи.

Проте у встановлений батьками термін ми з’їхали. Зняла кімнату у гуртожитку, бо квартиру за фінансами не могла собі дозволити. Було дуже важко, доки дочка не пішла до школи. Працювати на повну силу не виходило, ледве вистачало грошей на оренду та харчування. На одяг та взуття доводилося відкладати місяцями.

Батьки від вирішення проблем самоусунулися. Іноді ми їздили до них у гості, іноді вони забирали внучку погуляти, дарували їй подарунки на свята, на цьому спілкування закінчувалося. Кожен із нас жив своїм життям.

Дочка росла. Я не водила її до школи та не забирала звідти. Вона сама чудово з цим справлялася, вона взагалі рано стала самостійною. Я працювала на двох роботах, щоб у нас були гроші. Хотілося жити в нормальних умовах, і мати своє житло.

Через два роки мені вдалося назбирати гроші на покупку квартири. Хоча квартирою це можна було б назвати з великою натяжкою. Теж колишня кімната гуртожитку, грубо кажучи, але з особистим санвузлом та кухнею-коридором. Вся квартира, мабуть, двадцять квадратів була, але я і цьому була щаслива.

Я взагалі завжди багато працювала. Мені хотілося, щоб у дочки було все найкраще. Її тато зник з усіх радарів, коли їй було років сім, а я намагалася стати і матір’ю, і батьком, і старшою сестрою. Давалося мені це важко.

Коли дочці виповнилося десять років, моїх батьків не стало. Ми переїхали в квартиру, що дісталася мені. Свою я почала здавати студентам. З грошима стало легше.

Про особисте життя я якось не замислювалася, не до того було. Кавалери, які бажають звести найближче знайомство, відсіювалися, коли дізнавалися про дитину. Я від цього не страждала, всі мої думки були спрямовані на нас з донькою.

Коли дочка виросла і вступила вчитися, переїхавши до іншого міста, я раптово залишилася сама. Це було так несподівано, адже раніше поряд зі мною завжди був хтось: спочатку батьки, потім чоловік, потім дочка. А тут одна. Та ще й купа вільного часу з’явилася.

У тридцять п’ять років я нарешті зрозуміла, що означає жити для себе. Це було дивно та незвично, але мені подобалося це відчуття. Кар’єра побудована, дитина доросла, житло є – саме час зайнятися собою. І я стала надолужувати втрачене.

Зайнялася собою, адже насправді я ж молода жінка, але на себе часу ніколи не вистачало. Стала ходити по різних заходах, навіть відпочити з’їздила. А ще в мене появився чоловік.

Спочатку я думала, що це просто захоплення, але справа швидко дійшла до РАЦСу. А чого тягти? Мені було тридцять шість років, йому сорок, обидвоє дорослі люди, котрі розуміють, чого хочуть від життя. Я тільки переживала, як це сприйме Аліна, але вона все зрозуміла і за мене потішилася, у мене від серця відлягло.

Сама дочка вийшла заміж за два роки після мене. А ще за рік мене порадували повідомленням, що я буду бабусею. Через місяць після цієї звістки я зрозуміла, що теж вагітна. Але моєї радості дочка не розділила.

Вона спочатку відреагувала на мої слова, що в неї буде братик або сестричка, недоречним жартом, а коли зрозуміла, що це все серйозно, почала обурюватися.

– Тобі бабусею скоро ставати, а ти сама народжувати надумала! Я взагалі на твою допомогу з дитиною розраховувала, а ти, виходить, мене кидаєш. Дякую мамо! Тільки людей смішити на старість років!

Мені так прикро стало. Мені лише тридцять дев’ять років, хтось тільки першу дитину в цьому віці народжує, а я вже бабуся, у мене, на думку дочки, вже старість років. Чоловік мене підтримує, звісно, ​​але мені все одно нелегко.

Дочка тепер зі мною не спілкується, каже, що звикає обходитися без матері. А мені так тяжко. Я розумію, що вона не має рації, але все одно почуття провини, що з’явилося після її слів, нікуди не йде.