Оце так пригостила сусідка! Ціле відро груш я змушена була викинути в смітник

Зараз, звісно, ​​не часи союзу. Тоді фрукти були сезонними, багатьох продуктів взагалі не можливо було дістати. Але й нині трапляється накладка: то бананів немає в жодному магазині, то ось груш як сьогодні.

А ми якраз піцу затіяли на велику компанію. Грушеву із сиром дорблю, у нас прямо любов до такої. Кинулася до сусідньої крамниці — немає груш, побігла далі, теж ні. Продавщиця пояснила: якщо на базі немає, можна не шукати. Із запасом їх не закуповують, зберігаються погано. Чекайте на поставку.

Підходжу до будинку, а тут сусіди багажник розвантажують, дачники вони затяті. Обмінювалися новинами, я і поскаржилася, мовляв, у місті груш немає.

Сусідка розсміялася:

– Твоєму горю неважко допомогти! Тримай!

– І дає мені відро ціле. Я відмовляюся: та мені на піцу тільки, візьму парочку і вистачить!

– Бери! – сусідка пересипала їх у пакет, – від серця даруємо, забирай. Не кривди нас. Соковиті, зі свого дерева, у жодному магазині таких немає.

Я дякувала, пропонувала гроші, але сусідка відмовлялася навідріз. Дивна вона якась сьогодні, вони все літо торгують то помідорами, то огірками. Але засунула їй бельгійську шоколадку.

Вдома завела зі спокійною душею тісто, залишила підходити, взялася за начинку. Одну грушу навпіл ріжу — гнила всередині. Іншу ріжу теж гнила.

Прикро, зовні гарненькі, одна до одної, а всередині жах-жах.

Зрозуміло, чому сусідка все відро засунула: щоб краєчок хоча б нарізати у начинку. Але я і краєчки намагалася обрізати, ледве впритул вистачило.

Настрій зіпсований, звісно. Сказала б, як є, мовляв, груші перезріли, але можна щось зрізати, якщо пощастить. Але сусідка їх нахвалювала, немов це манго прямо з Таїланду. А знала ж, інакше хіба вона ціле відро даремно віддала?

Загалом, віднесла я її подарунок на смітник, нічого їй говорити не стала.

– Чудові, – сказала, – груші були. У житті таких не їла.

Ну не їла ж таких, правда! А в сусідки від жадібності та досади аж губи затряслися.