– Собі машину купили, а краще б нам з іпотекою допомогли, – ображається невістка

Син одружився у двадцять п’ять років. Начебто не рано, але зараз молодь дорослішає пізніше, у таком віці у багатьох ще в голові вітер гуляє. Невістці Олені теж було двадцять п’ять. Обидвоє працювали, до весілля кожен мешкав зі своїми батьками. Ну, не зовсім до весілля, за півроку до нього вони з’їхалися, винайнявши квартиру.

– Потрібно своїм житлом обзавестися, – зітхала Олена. – Але зараз квартири стільки коштують…

– Вам би не знімати, а з нами чи он, зі сватами пожити, – запропонував тоді їм мій чоловік.

Цілком можливим був такий варіант. У нас двохкімнатна квартира, у сватів теж. Зрозуміло, що це незручності у певному сенсі, але коли варіанта немає, то можна й трохи пожити. Проте молодята від такої пропозиції відмовились. Син стукав кулаком у груди, що краще на другу роботу влаштується, але їхня сім’я житиме окремо.

– Стільки шлюбів розвалюються саме через те, що молода сім’я залишається жити з батьками. Краще не ризикувати і не псувати стосунки, – пояснив він своє рішення.

Ну, хай буде так, було запропоновано. Хоча я не надто наполягала на їхньому переїзді до нас, штовхатися з невісткою ліктями на кухні мені не хотілося. Навіщо вкотре створювати ґрунт для конфліктів?

Молодята стали накопичувати на іпотеку, але тривало їхнє накопичення не довго – десь за півроку нас порадували радісною звісткою, що вони чекають на дитину. Ми, звичайно, зраділи, але й проблема з житлом стала гострішою. Знімати чужий кут самим, це одна справа, а інша, ростити там дитину.

Ми з чоловіком подумали і вирішили дати дітям грошей на перший внесок по іпотеці. У нас були деякі заощадження на такий випадок, але ми розраховували додати їх, коли вони самі купуватимуть квартиру. Приємний бонус, так би мовити. Але яка ситуація вийшла.

Молодята дуже зраділи такому подарунку, почали займатися оформленням паперів, встигли впритул до народження дитини. Онука принесли вже у квартиру.

Син влаштувався на другу роботу, Олена сіла у декрет. Ми і свати намагалися допомагати молодим речами та грошима, яких їм завжди бракувало.

Коли онукові було два роки, Олена знову завагітніла. Тобто її вихід із декрету знову відсунувся. Син же продовжував працювати, хоча було видно, що він виснажився. Але народжувати другу дитину було і її рішенням, так що тут звинувачувати нема кого.

Минуло ще два роки. Ми з чоловіком нарешті надумали міняти машину. Наша вже могла розсипатися на запчастини та просилася на спокій. Назбирали грошей, взяли суму в кредит і купили вживану машину з невеликим пробігом.

Ми особливо покупку не афішували, але й ховатися не збиралися, ми ж її не вкрали. Ось невістка і дізналася, що ми обзавелися новим автомобілем, і ця новина не дає їй спокою.

Десь через два тижні після покупки приїхали в гості до молодих. Внуків відвідати, иа на сина помилуватися, гостинці передати. Олена зазвичай зустрічала нас привітно, а цього разу обличчя пісне, губи курячою попкою стиснула, розмовляє крізь зуби.

– А що трапилося, ми не вчасно, у вас щось сталося? – мені набридла ця напружена ситуація.

– Так сталося. Я думала, що ми сім’я, а виявляється, що так, погуляти вийшли, – процідила невістка.

– Ти можеш нормально сказати, що сталося?

– Можу. Ми тут з іпотекою руки собі викручуємо, кожну копійку заощаджуємо, а ви машини собі купуєте!

– І що? Ми з твоєї кишені ці гроші взяли? – почала злитися я.

– Ні, але ви могли б ці гроші віддати нам, щоб ми вкинули їх у іпотеку. Знаєте, як нам важко живеться.

Звичайно знаємо, а жилося б легше, якби хтось увімкнув би голову і не рвався до другого декрету. Працювали б обидвоє, були б гроші, а так син один приносить додому копієчку.

– А твої батьки багато грошей вам на іпотеку дали? – вже кипіла я.

– У моїх батьків такої можливості немає, вони машини собі не купують!

Дивлюся я на сина, чекаю, коли він свою красуню втихомирить, а він очі в підлогу уткнув і мовчить. Погоджується, значить.

Я нагадала невдячним дітям, що ми й так непогано у цю квартиру вже вклалися. Перший внесок дали ми, частину ремонту та меблів сплатили теж ми. Отже, свій обов’язок перед їхньою сім’єю ми виконали в повному обсязі. Якби вони мали голови на плечах, то вони не мали б зараз тих проблем, які є.

Не дзвонить тепер син, не пише. Образилися на нас, що ми не всі гроші на вівтар їхнього сімейного щастя кладемо. Я сумую за онуками, але миритись перша не піду. Нехай спочатку усвідомлять, що наговорили, вибачаться, а потім житимемо далі.