Бабуся у нас онука дуже люблять, якщо судити по їхніх сторінках, а насправді можуть місяцями його не бачити

З чоловіком ми зважилися на дитину на третьому році шлюбу. Тільки-но взяли іпотеку, здавалося б – ну куди зараз народжувати? З двома зарплатами не знаєш, як дірки в бюджеті залатати, а з однієї так і зовсім. Але подумали, що потім може вже не статися, були певні приводи для таких побоювань. І ми вирішили не ризикувати.

Я планувала до декрету встигнути закрити максимальну кількість поточних проектів, щоб їх сплатили, але цей план провалився майже відразу. У мене був такий токсикоз, що інший день з ліжка встати не виходило, не те щоб ще й чимось корисним займатися.

Коли я тільки-но оголосила начальству про своє становище, мені прозоро натякнули, що в мене попереду маячить підвищення, а декрет усе зіпсує. Було дуже прикро, бо до підвищення я йшла не один рік. Тож довелося відмовлятися. Все це мене дуже засмучувало.

– Та що ти соплі на кулак мотаєш? Народиш, погодуєш з півроку, а потім я зі свахою сидітиму з дитиною, а ти підеш свою кар’єру будувати, – втішала мене мама, а свекруха згідно кивала.

Мене це дуже надихало. Адже так я втрачу не три роки, а лише місяців сім, адже працювати я збиралася мало не до пологів. Хотілося більше заробити і не кидати чоловіка одного утримувати сім’ю.

Дякувати Богу, що я не давала начальству жодних обіцянок, що швидко вийду з декрету. Інакше мені варто було б уже думати про зміну роботи, бо ні за півроку, ні за рік після пологів я на роботу не вийшла. І причина не в мені.

Поки я була вагітна, мама та свекруха не кружляли навколо мене, обмежуючись рідкісними візитами та дзвінками. Це було зрозуміло, я таки доросла людина, чого навколо мене бігати. Думала, що коли народиться онук, бабусі стануть найчастішими гостями у нас вдома. Так було перші два тижні.

Після пологів, які пройшли з проблемами, я не могла обійтися без допомоги, мені важко було вставати і сидіти. Дуже врятувала моя мама, вона фактично оселилася у нас на цей час, без неї я б не впоралася. Свекруха щодня дзвонила, кілька разів приходила до онука. Я була вдячна їхній підтримці, але щойно я встала міцно на ноги, бабусь як підмінили.

Потім ні мама, ні свекруха не з’являлися в нас до півроку. Дзвонили, просили фотографії, але самі завжди знаходили причину, щоби не їхати. Але на півроку таки з’явилися. І я завела розмову про їхню обіцянку відпустити мене на роботу.

– Що ти, – замахала руками моя мама. – Він же зовсім ще малеча! Я з ним не впораюсь, я на себе таку відповідальність не можу взяти. Ось підросте, тоді інша річ.

Свекруха згідно кивала. Жодна з них не зазначила, до якого віку має підрости онук, щоб бабусі стали сидіти з ним. Мабуть, вік ще не настав, хоч синові вже близько двох років.

Час минав, бабусі все рідше й рідше згадували про те, що вони мають онука. Я спочатку сама скидала їм фото та відео, а потім перестала. Самі бабусі просили фотографії онука рідко, приїжджали ще рідше. Завжди в них то справи, то здоров’я. Але ми живемо в одному місті.

Я зрозуміла закономірність – якщо до них онука привезти, то вони порадіють, нароблять купу фотографій, зворушуються. А з очей геть – з серця геть. Можуть місяцями не згадувати його існування. Мама може зателефонувати з якогось приводу і навіть не поцікавитися, як там онук поживає.

Натомість у соціальних мережах, що в однієї, що в іншої не перепочити від фотографій онука. Частина з тих, що вони наробляють під час наших візитів, частину поширюють із моєї сторінки в соцмережах. І в кожному пості поцілунки та сердечки, просо любовна любов. Така любов, що минулого року забули, якого числа у онука день народження.

Не розумію, навіщо це робити. Любиш онука – приїдь і спілкуйся з ним очно, є ж така можливість. Але простіше, звичайно, любити в соцмережах, там його доглядати не треба.