Найнеприємніше на мене чекало в понеділок. Мене викликала до себе до кабінету Наталія Іванівна. Це було дуже принизливо. Мене викликала до себе коханка мого чоловіка! Вона хотіла його в мене “відкупити”
Я працюю на фабриці бухгалтером уже 15 років. Прийшла туди одразу ж після інституту. Колектив підібрався добрий, душевний. І я не стала шукати кращого варіанту, а лишилася там надовго.
Особливо мені подобалася заступник директора – Наталя Іванівна. Зовні непримітна, невисока, з короткою стрижкою і хлоп’ячою фігурою, вона завжди випромінювала спокій і допомагала у всьому співробітницям.
За той час, що я пропрацювала на фабриці, я встигла не лише побудувати кар’єру, а й вийти заміж за хорошого хлопця Михайла та народити доньку. Але навіть повертаючись із декрету, мені було приємно знову приходити на роботу. Я відчувала, що мені тут раді, що я потрібна.
Треба сказати, що останнім часом робота мене дуже рятувала. Вдома стало перебувати важко. Донька підросла, стала довго сидіти з друзями, а чоловік якось віддалився.
Якоїсь миті мені навіть здалося, що він завів коханку. Я прямо його про це спитала. Але він дуже здивувався і відповів, що просто втомлюється на роботі. Від чого він так утомлюється, я дізналася напередодні новорічних свят.
В нас на роботі був корпоратив. Дід Мороз, феєрверки, подарунки. Всі, звичайно, неабияк випили і повеселилися. Я брала участь майже у кожному конкурсі, а коли повернулася за свій столик, зрозуміла, що чоловіка там нема.
Пройшло 10, 20, 40 хвилин. Я стала нервувати, що йому стало погано, і пішла у бік чоловічого туалету. Коли я підійшла до дверей з літерою «Ч», вона різко відкрилася. Я побачила тих, що стояли в обіймах свого чоловіка і…. Наталю Іванівну!
Я не витримала і дала чоловікові ляпас, а потім розвернулась і вийшла на поріг ресторану. Я судорожно набирала номер таксі, але не могла додзвонитися.
До мене підійшов Міша:
– Катя, ти пробач мені. Так вийшло. Я Наталю люблю, але боявся тобі зізнатися.
– І давно це у вас?
– Майже рік. Я приїжджав тебе забирати з роботи. Ти весь час затримувалась, а ми розмовляли. Вона дуже цікава жінка.
– Чому ти раніше не сказав?
– Наталка сказала, що це зіпсує ваші робочі стосунки. І я не став сперечатися. Напевно, тепер, коли ти дізналася, мені краще піти. Завтра я зберу свої речі та подам на розлучення. Катя, пробач мені ще раз. Ти для мене дуже близька і рідна людина, у нас з тобою донька… Але жити я хочу з нею.
Я навіть не знайшла, що відповісти. Чи сніг заліпив мені очі, чи сльози. Я не пригадую, як повернулася додому. Але відчуття, що в я якомусь дивному кіно. Я увійшла до спальні, відкрила шафу і стала акуратно укладати речі практично колишнього чоловіка. Я згадувала всі наші спільні поїздки, народження доньки, сварки…
Можливо, я була до нього дуже строга? Завжди вимагала, щоб він більше заробляв, ремонтував вдома меблі, частіше гуляв із донькою? Але хіба я потребувала так багато?
На наступний день мене викликала до себе в кабінет Наталія Іванівна.
– Катерино Вікторівно, я розумію Ваш стан…
– Хіба?
– Ви для нас дуже цінний співробітник. І я не хотіла б, щоб емоції вплинули на наші ділові відносини. Я пропоную Вам взяти додаткову відпустку на два-три тижні. Звичайно ж, оплачувану. Ви можете поїхати за кордон разом із донькою. Я все оплачу. Я розумію, що Вам потрібен час, щоб все усвідомити.
– Тобто Ви хочете купити у мене чоловіка?
– Ні, ви неправильно мене зрозуміли.
– Я все правильно зрозуміла! Я вам обом заважаю вити гніздечко? А так поїду з очей геть, заспокоюся і все буде по-старому? Ні, дякую! Не потрібні мені Ваші подачки. Я звільняюсь! Ось моя заява.
– Я не підписуватиму її. Ви маєте тиждень, щоб все спокійно обміркувати. Ми дорослі люди. У житті всяке трапляється. Ми із Михайлом цього не планували. Будь ласка, подумайте ще раз над моєю пропозицією. Мені не хотілося б втрачати такого цінного співробітника.
– Чи Вам не хотілося б, щоб директор дізнався, чому я звільняюся?
– На що ви натякаєте?
– На те, що В’ячеслав Олегович навряд чи схвалить Ваше розгульне життя!
– Олено Вікторівно, Ви зараз не здатні себе контролювати, але не забувайте, що це я – Ваша начальниця, а не навпаки! Наша розмова закінчена. Ви маєте тиждень.
Я кулею вилетіла з кабінету. Працювати того дня я не змогла. Пославшись на біль голови, я поїхала додому.
І що мені тепер робити? Чоловіка я вже не поверну. Натомість із роботи мене можуть вигнати. Тільки ось, чи варто там працювати? Як я можу підкорятися цій… жінці? Я просто розгублена.
За кілька днів настане Новий рік. Донька наперед відпросилася до друзів. Чоловік зустрічатиме його зі своєю новою пасією. А я залишилася сама, нікому не потрібна. У мене була сім’я та улюблена робота, але відразу я втратила і те, й інше.