Мама подумала і вирішила за мій рахунок вирішити проблеми сестри, тільки я дуже проти. Ну от у мене немає жодного бажання продавати свою квартиру і ділитися з сестрою грошима

Ліза, моя сестра, вийшла заміж п’ять років тому. Я тоді жила ще з мамою, але в мене вже була своя квартира, яку я взяла в іпотеку. Квартира здавалася, я працювала, кредит вдавалося закривати ударними темпами.

Часу на себе майже не залишалося. Доводилося підробляти, щоб іпотеку достроково закривати, і самій якось жити. Я хоч і жила у мами, але платила половину комуналки та віддавала мамі гроші на продукти. З нами ще жила бабуся, яку мати забрала до себе після cмeрті батька.

Бабуся в нас ще активна, але жити одна в будинку вже не могла. Мама забрала її до нас, будиночок продали, а ті невеликі гроші, що виручили, пішли сестрі на весілля. Я не стала затівати скандал, хоч і відчула себе обділеною. Висновки я зробила.

Жити з бабусею в одній кімнаті було важкувато. Все-таки літня людина, яка довгий час прожила сама. Є вже свої звички, свій усталений устрій. Але сил сперечатися і з’ясовувати стосунки не було коли – вдома я майже відразу лягала спати. Іноді я втомлювалася так, що не чула репетуючий над вухом телевізор.

Сестру видали заміж, відіграли весілля, вони із чоловіком стали жити у його квартирі. Я продовжувала тягнути свою іпотеку. Іноді я дуже шкодувала, що взяла одразу двійку. Тоді мені здавалося це відмінним рішенням, щоб раз відмучитися вже з кредитом і більше стосуватися квартирного питання. Але платити за неї було тяжко.

Якимось дивом у мене з’явився хлопець, я й досі не розумію. Він був старшим братом одного з учнів, з яким я займалася репетиторством. Раз мене проводив, другий, так все й закрутилося.

Через півроку ми вже подали заяву до РАЦСу і вирішили з’їжджатися. Майбутній чоловік без негативу поставився до того, що квартира в іпотеці і доведеться брати участь у її погашенні.

Для мене це був дуже сильний вчинок, який підтверджував, що я не помилилася у виборі чоловіка.
Коли ми побралися, пишного весілля не влаштовували, посиділи у ресторані з батьками, от і все. Сестра саме тоді доходила останні дні вагітності.

– Ти пробач, особливо грошей немає, доводиться допомагати Лізі, вона ж у декреті, у них із грошима туго зараз, – сказала мама, вручаючи мені конверт із двома тисячами. Я їй подякувала, нічим не показавши свої справжні емоції. Яке було весілля сестри і що їй подарувала мама я чудово пам’ятала.

Наступні кілька років я майже не спілкувалася із сім’єю. У мене була робота, ми закривали іпотеку з чоловіком, сестра народила одного за одним двох дітей, мама розривалася між роботою, бабусею та Лізою з дітьми. Всі були при ділі, так би мовити. Я сама дзвонила рідко, мені не дзвонили взагалі.

Два місяці тому я робила черговий дзвінок до мами. Вона знову вивалила на мене тонну новин із життя сестри, головною з якої стало її розлучення.

– Уявляєш, він так їй і сказав! Втомився він! Від своїх дітей утомився! Ще й грішми її дорікнути наважився, що вона вже котрий рік на його шиї сидить. Та ніби вона з власної волі на ній сидить, а не в декреті! – обурювалася мама.

З’ясувалося, що Ліза з дітьми вже кілька тижнів живе у мами. Та переселилася в кімнату до бабусі, залишивши дочці та онукам окрему кімнату. Троє дорослих та двоє дітей на одну двійку – це, звичайно, не легко.

Я вислухала новини, щиро поспівчувала, але на цьому все. Допомогти якось я поки що сім’ї не могла. Чоловік мав операцію на коліні, яка серйозно вичавила наш сімейний бюджет. Ми не голодували, але в витратах довелося серйозно обмежити себе.

Нещодавно мама зателефонувала мені сама, чого з нею не бувало вже дуже давно. Спершу я навіть подумала, що трапилося щось жахливе. Але виявилось, їй треба було зі мною поговорити. Вона запропонувала приїхати до них. Я здивувалась, але поїхала.

– Треба допомогти сестрі, – перейшла до справи мама, коли мене напоїли чаєм і дотрималися інших формальностей. Сама Ліза у розмові не брала участі.

– І як я можу їй допомогти? – Я зобразила ввічливе здивування.

– Ми тут на головах один у одного сидимо, а в тебе двохкімнатна квартира, де ви з чоловіком удвох живете. Давай двійку продамо, половина грошей тобі, половина Лізі. Нехай хоч однокімнатну собі в іпотеку візьме.

– А я, – від розгубленості я тільки це змогла спитати.

– А ви з чоловіком ще одну двушку зможете взяти. Дітей у вас немає, працюєте обоє.

Хвилини три я мовчки пила чай, переварюючи почуте. У моїй голові мозаїка не складалася. Причому тут моя квартира та сестра. Не знайшовши логічного пояснення, запитала мами, як вона взагалі дійшла такої ідеї.

– Ну, ви ж сестри, повинні допомагати один одному. Ми роз’їхатися не можемо, мені іпотеку навряд чи дадуть та й Лізі я тоді допомагати не зможу. А у тебе ще все життя попереду.

– І я не хочу життя витрачати на виплату чергової іпотеки, – жорстко обірвала я маму. Здивування змінювалося злістю.

Мені з цією іпотекою ніхто не допоміг, окрім чоловіка. Збирала, крутилася, купувала – все сама. А тепер я маю віддати половину своєї чесно заробленої квартири сестрі? Так, обов’язково.

Мама намагалася звернутися до моєї совісті, пояснити, що в мене є обов’язок перед ріднею, але я її не слухала. Я не вважаю, що хоч чимось завдячую рідні. Сестру шкода, суперечки немає, але це не моя проблема. Я свої проблеми вирішувала і вирішую сама, нехай і мама із сестрою займуться тим самим.