– А до чого тут моя зарплата? – здивувалася невістка. – мої гроші – це тільки мої гроші. Син одружився з такою панночкою, яка ні копійки не хоче віддавати до сімейного бюджету

У мене двокімнатна квартира, на яку я заробляла своїм горбом. Чоловіка у мене не стало дуже швидко після народження сина, не виніс тяжкості сімейного життя. Мені довелося тоді повернутися до своїх батьків, але там було не життя, а виживання – попивали батьки, часом по-чорному.

Я тоді навиворіт вивернулась, але влаштувалась на роботу на підприємство, де давали гуртожиток. Говорили, що хтось і квартиру отримав, але це було ще за союзу, як мені здається. У дев’яності вже з квартирами було погано. Але нам дозволили приватизувати кімнати в гуртожитку, що я і зробила.

Працювати довелося багато, але я змогла назбирати гроші на квартиру. Свою кімнату в гуртожитку я спочатку здавала, сама з сином винаймала кімнату у бабусі, а потім у її спадкоємців квартиру і викупила, віддавши всі накопичення і віддавши їм за плату свою кімнату в гуртожитку.

Квартира обійшлася мені трохи дешевше за ринкову ціну, дуже вже у спадкоємців труби горіли. Веселі були часи, нічого не скажеш.

Спадщини від моїх батьків я так і не дочекалася. Допилися вони, а якісь розумні люди вчасно поквапилися з паперами. Я не стала лізти в цю історію, мені чітко натякнули, що добром воно не скінчиться.

Загалом на свою квартиру я заробила чесно, своєю нелегкою працею. Син ріс, але в мене не виникало думки, що треба терміново щось вирішувати із житлом для нього. Можете вважати мене поганою матір’ю, але я вирішила, що свій шлях він має пройти сам. Я допомагатиму, але робити все за нього не хочу.

Коли син влаштувався на роботу після університету, я йому одразу сказала, що варто замислитися над окремим житлом.

– Ти не подумай, я тебе не жену. Просто тобі мати сім’ю незабаром, а окремій сім’ї потрібен окремий кут. Жити в чужих людей, побоюючись залишитися на вулиці – дуже важко. Так що збирай на свою квартиру, поки є можливість.

Звичайно, я не стояла над душею і не рахувала, скільки син відклав у скарбничку. Свою думку я йому озвучила, а далі хай вирішує сам. Начебто він став щось відкладати, але я не стежила.

Коли синові стукнуло двадцять вісім років, він привів до мене знайомити свою наречену Тоню. Дівчина була на пару років його молодшою, але вже теж міцно стояла на ногах – освіта здобута, працює, живе сама, винаймає квартиру.

Через три місяці молодята зіграли весілля, пішовши жити на квартиру, яку винаймала Тоня до весілля. Обидвоє були налаштовані на купівлю квартири, як я зрозуміла.

Півроку вони прожили на оренді, а потім син прийшов до мене, щоб попроситися пожити в мене.

– Ми так у житті не назбираємо. Знімати та збирати дуже накладно виходить, – пояснив він. Я зітхнула, але дозволила перебратися до мене. А що було робити? Треба молодим допомогти хоч якось.

Прожили ми трохи більше року. За цей час різне було – і сварилися, і мирилися, і ображалися вони на мене, особливо невістка. Ненудно було. У мене самої характер не цукор, і Тоня теж не скрізь медом мазана. У результаті навчилися уживатися, але все одно було для мене важкувато.

Я дуже сподівалася, що хоч на старість років зможу пожити вже для себе, не оглядаючись на когось, але поки що такої можливості не мала. Йшов другий рік, як діти збирали на своє житло, і я вирішила поцікавитися, як у них успіхи на цій ниві.

Син зніяковіло відвів очі і сказав, що поки що назбирали недостатню суму. Але я попросила конкретики, все-таки поняття “недостатня сума” дуже розпливчасте. Син озвучив розмір із накопичень і я здивувалася. Там було трохи більше п’ятидесяти тисяч. Хоча для іпотеки їм потрібно щонайменше чотириста тисяч.

– Це як це ви так примудрилися накопичити лише п’ятдесять тисяч? – обурювалася я. – Живете на всьому готовому – я за комунальні з вас не питаю, на продукти ми порівну скидаємось. Куди ж ви витрачаєте гроші? Можна ж на одну зарплату жити, а другу складати. Скільки там Тоня заробляє? Вісімнадцять тисяч? От і зібрали б за рік собі на іпотеку!

– А до того ж тут моя зарплата, – здивувалася невістка. – Мої гроші – це лише мої гроші. Я заміж вийшла, мене чоловік повинен забезпечувати.

Я так і сіла. Виходить, що свої гроші вона пускає за вітром, а син за все платить? Дуже цікава картина. Мене б це зовсім не стосувалося, якби через такий розподіл фінансів мені не довелося уживатися з невісткою. Виходить, що не тільки син, а й я забезпечувати повинна зручність невістки.

– Ось що я вам, дітки, скажу: ваші внутрішньосімейні справи – вони тільки ваші, поки не стосуються мене. Але в цьому випадку це не те питання. Ваша іпотека стосується мене. Тому давайте вирішувати так – ви мені щомісяця віддаєте по вісімнадцять тисяч, я їх складаю на рахунок. Сама! Це щоб бути упевненою, що у вас справа з іпотекою хоч якось рухається. За рік я ці гроші вам віддаю і ви з’їжджаєте. Якщо не погоджуєтесь, то можете збирати речі вже зараз.

Обстановка вдома розжарилася, молоді між собою шушукалися, сварилися у своїй кімнаті, через пару днів Тоня з’їхала до своїх батьків.

– Мам, ну навіщо ти полізла! – заявив мені син, засмучений сваркою з дружиною.

– Бо це і мене теж стосувалося. Ви ще десять років збиратимете, а я з невісткою маю уживатися, яка у вашу квартиру вкладатися не хоче? А з якої це радості?

Син псіханув, теж зібрав речі та пішов. Зі мною поки що не спілкується, але я теж перша на уклін до нього не піду. Не моя вина, що він одружився з такою панночкою, яка ні копійки не хоче віддавати до сімейного бюджету.