– Це все ти! До тебе Сашко таким не був! Ну що, тепер задоволена? Відірвала хлопця від сім’ї! – волала свекруха, почувши, що ми не поїдемо до них у відпустку

Коли я познайомилася із сім’єю чоловіка два роки тому, то одразу зрозуміла, що у свекрухи любимчиком молодший син. Ось він у неї, як священна корова, має смачно їсти, солодко спати і не напружувати пупок зайвий раз.

При цьому свекруха зі свекром має своє господарство. Хоч воно й невелике, але потребує постійної уваги. Адже у своєму домі як? Постійно треба щось робити, то одне, то інше, а тут ще город та худоба. Справ завжди багато. Ось свекри зі своїм господарством і розважаються щосили.

Ми з чоловіком, на мою величезну радість, живемо від його батьків далеко – день їзди. Тому від повинності кожні вихідні їздити до свекрів я позбавлена. Та й мій чоловік теж не горить бажанням зайвий раз потрапляти до батьківського будинку, бо не встигнеш переступити поріг, як тобі задач наріжуть тридцять три штуки.

Коли ми вперше збиралися у відпустку, свекруха так стелила про відпочинок, парне молоко, рибалку, шашлик та інше, що можна було заслухатися. Просто рай якийсь, а не будиночок у селі. Казочницею свекруха виявилася чудовою.

А за фактом нам навіть відпочити не дали після приїзду – одразу видали калоші чоловікові, позначили фронт робіт від паркану до вечора, а мене привели в кухню, де мені треба було намити посуд і наготувати на їжі. А хотілося прийняти душ і трохи посидіти в тиші, бо провели цілий день у дорозі, це вам не насіння напівзгаяти.

За всі два тижні відпустки шашлик ми бачили один раз, на рибалку чоловік так і не вибрався, а відпочинок полягав у зміні діяльності. Але найбільше мене дратувало, що ми носимося, як настібані, а дівер неквапливо ходить маршрутом “кухня-туалет-спальня”. Хоча це здоровене чоло, об яке колоди ламати можна.

– А твій братик із корисного щось робить? Чи він відповідає лише за те, щоби продукти в холодильнику не затримувалися? – поцікавилася я у чоловіка на шостий день нашого перебування у гостях.

– Мама каже, що йому важко робити щось руками, він у нас інтелектуального спрямування трудівник, – посміхнувся чоловік. Хохма та ще. Цей інтелектуальний трудівник уже сім років навчається в університеті, а все ніяк не закінчить, бо постійно відраховується та відновлюється. Платять за це усе батьки.

Свекруха вважає, що молодшого сина треба берегти, у нього й так усі сили йдуть на навчання. Мій чоловік ставився до цього філософськи і постійно їздив допомагати батькам. Але це було до нашого весілля. Мені ось вистачило однієї такої “відпустки”, щоб зрозуміти, із цим треба зав’язувати.

Я мужньо витримала цей жах, який важко назвати відпочинком. А потім почала чоловікові пояснювати, що настав час йому зняти з своєї шиї сідло. Вони з батьком ремонтували загін для кіз, там жодних особливих хитрощів чи могутніх фізичних зусиль не було.

Або паркан чоловік фарбував – теж не найскладніше заняття. Нудне – так, але не складне. З цим цілком зміг би в рамках різноманітності впоратися молодший синочок. Не треба було півроку чекати на нас. Там вся робота, що накопичилася, була з розряду здійсненна, тільки батько один впоратися з нею не міг, рук не вистачало, а молодшого свекруха не давала до цього залучити.

Чоловік задумався, мабуть, раніше він ситуацію сприймав, як належне, а тепер глянув на неї з іншого боку. Подумав він, а потім погодився, що це неправильно. Зрештою ми з чоловіком працюємо, а його дорослий братик досі вчиться, хоча скільки можна вже.

Тому ми не їздили до його батьків на травневі, хоча свекруха дуже кликала, але ми чудово розуміли, що на нас чекає город, з якого нам нічого не дістанеться – все піде на продаж, щоб оплатити навчання синочка. Та й на інші довгі свята теж не їздили, хоч мама чоловіка дуже наполягала.

Ось тепер ми не їдемо у відпустку. Точніше, у відпустку ми їдемо, але відпочивати, а не орати на благо свекрів. Сповістили ми її про це нещодавно.

– Та як це не приїдете? А допомагати батькам не треба? – обурювалася вона.

– І в чому полягає допомога? – уточнив чоловік.

– Так ми ремонт розпочати вирішили. Шпалери вже купили, стельову плитку. Ми з батьком одні повинні з цим тикатися? Ну дякую, синку!

– А у вас є ще один син, ти не забула? Він не iнвaлід, руки-ноги на місці, цілком може допомогти і зі шпалерами, і з плиткою.

– По-перше, він навчається! По-друге, він не вміє. У нас взагалі два сини, чому ти все на нього намагаєшся спихнути?!

Але тут чоловіка, мабуть, допекло. Він нагадав матері, що коли навчався він, то все одно приїжджав і працював, бо братик був ще “маленьким”. Не вміє щось – так нехай вчиться, ми теж не професійні ремонтники.

– А про двох синів, мамо, нагадуй собі частіше. А то таке відчуття, що в тебе один син та один пасинок, – випалив чоловік і кинув слухавку.

За десять хвилин задзвонив уже мій телефон.

– Це все ти! До тебе Сашко таким не був! Ну що, тепер задоволена? Відірвала хлопця від сім’ї! – волала свекруха.

– Дуже задоволена, – тільки й відповіла я, після чого запулила номер у чорний список.

Якби у батьків чоловіка був лише один син, то я спокійно ставилася б до цих трудових повинностей. Мені це все також не подобалося, але тут принаймні було б усе чесно – є батьки, їм треба допомагати. Але в нас інша ситуація, тому мені зовсім не соромно.