Випадково дізналась, що чоловік весь декрет детально записував, скільки витратив на мене грошей. А вже як він мені пояснив, для чого він це робив…

У шлюбі я чотири роки, два з них сиджу у декреті з дочкою. Свій шлюб я вважала цілком щасливим – заміж я виходила з любові, а не через обставини, ми з чоловіком на той момент вже кілька років зустрічалися і були готові до такого серйозного кроку. І своє житло ми мали. Точніше, у мене квартира бабусі, в яку ми перебралися жити ще до весілля.

Я ніколи не помічала за чоловіком якогось скнарства. Рахунки ми не ділили, продукти купували коли, хто і скільки міг. Я взагалі не вела рахунок, хто з нас скільки витратив, тому що для мене було нормально, що, припустимо, цього місяця я оплатила всі рахунки, а чоловік витрачався на продукти, а наступного навпаки все було.

На загальному бюджеті ніхто з нас не наполягав, просто згодом так сталося саме собою. Хто має гроші, той і витрачає. І вже точно ми не дорікали один одному тим, що хтось на мілині. Ситуації трапляються різні.

Під час декрету картина трохи змінилася. Своїх грошей у мене майже не стало, тож доводилося просити у чоловіка. Він не відмовляв, але пропонував купити те, що мені потрібно самому.

– Чого ти з маленькою дитиною мотатимешся по магазинах? Давай я після роботи заскочу, ти мені список напиши, я все куплю, – пропонував він. Мені здавалося, що це прояв турботи про мене та дитину, щоб ми зайвий раз у закритому приміщенні не перебували з купою незнайомих людей.

Я без запитань писала чоловікові список, він привозив те, що я просила. Для мене було природно, що мій чоловік забезпечує мене всім необхідним, доки я сиджу з нашою дитиною. Чоловік теж нічим не показував, що його ситуація не влаштовує

Тільки мама чоловіка періодично свербіла на тему того, що я живу надто широку ногу.

– Ти ж у декреті, мусиш розуміти, що ви живете на одну зарплату мого сина. Ну зменш ти апетити! Треба якось заощаджувати, – закликала вона до моєї совісті.

Але мені соромно не було. Я не просила у чоловіка чогось захмарного та непотрібного – мінімум одягу, взуття та доглядових засобів. Ніяких шовків, парчі та золота. Тим більше, сам чоловік мені жодних претензій не висував.

Жили б ми й надалі спокійно, якби пошуки потрібних документів не привели мене до шухляди, де чоловік зазвичай зберігав свої документи. Я не шукала якогось компромату на чоловіка, я шукала документи, які як у воду канули. Але знайшла дуже цікавий зошит.

Сунула я туди ніс на автоматі, а потім придивилася уважніше і стало мені якось не по собі. Там стовпчиками були виписані дати, найменування товару та ціна аж до копійок. Дуже незвичайний перелік. Я почала в нього вчитуватися і раптом зрозуміла, що це список покупок, які чоловік для мене робив з першого дня декрету.

Вів він цей фінансовий щоденник дуже ретельно, щомісяця підбивав підсумок. Туди було записано навіть гігієнічне приладдя, але великодушно не вносилися продукти та господарське приладдя. Від цього списку мені стало ніяково.

Я хотіла поговорити з чоловіком на цю тему, але я не знала, з чого почати. Два дні м’ялася, а потім спитала прямо – що це за зошит і навіщо він потрібен. Чоловік так збентежився, що навіть забув закотити скандал, що я рилася у його речах. Але відмовлятися у результаті не став.

– Це список витрат. Ми ж зараз живемо на мою зарплату. Ось я й підраховую…

– Навіщо? Має бути у цього якась практична функція?

Було видно, що розмова чоловікові дуже неприємна. Але він також знав, що я тепер не заспокоюся, доки не вивідаю правду.

– Якщо ми з тобою найближчим часом розлучимося, то буде справедливо, що ти відшкодуєш мені ці витрати. Адже тут гроші йшли саме на тебе. Ні на сім’ю, ні на дитину, а саме на тебе.

Я отримала цілих два удари – чоловік думає і готує собі соломку на випадок розлучення, та ще й вираховує мої витрати, виводячи їх за межі сім’ї.

– А нічого, що все сімейне життя ми живемо у моїй квартирі? Мені тепер у разі розлучення з тебе гроші за оренду вимагати чи що? Чому ти взагалі про це задумався? – обурилася я.

Чоловік щось промимрив, ніби це так, просто підстраховка, на крайній випадок, а так ми дорослі люди. Та й про розлучення, як таке, він не думав. Просто звик розглядати всі, навіть найгірші варіанти. На цьому тему якось зам’яли.

Вже місяць пройшов із тієї розмови, навіть трохи більше. Ми живемо, як і раніше, начебто все добре, жодних гострих ситуацій. Про зошит і записи не говоримо. Зошит кудись подівся і я не стала з’ясовувати його долю.

Але мені не дає спокою ця ситуація. Тепер не знаю, чого чекати. З одного боку, ми зараз живемо добре, з іншого, ми й раніше жили добре, що не заважало чоловікові вести зошит. Порадилася з подругою, так вона назвала мого чоловіка скнарою і порадила розлучатися, поки рахунок не пішов на мільйони.

Не знаю, що робити, щоби ця ситуація відпустила. Начебто й розводитися безглуздо, але й жити ось так неможливо.