Я вже давно не тішуся дзвінкам від дочки. Адже якщо вона про нас згадала, значить їй від нас щось потрібне, зазвичай гроші

Не знаю, де ми впустили виховання, начебто завжди намагалися давати доньці не лише матеріальні блага, а й увагу. Класу до сьомого було все добре, росла чудовою дитиною. І в художню школу ходила, і оцінки були завжди чудові. А потім якось непомітно почала котитися вниз.

Ми з батьком з нею пробували м’яко розмовляти, адже не просто так дитина раптом втратила інтерес до того, що раніше подобалося. Навіть до фахівців зверталися, але ті лише руками розводили, мовляв, перехідний вік, що ж ви хочете. Говорили, що все минеться саме, нам не варто напирати і намагатися якось тиснути. Потрібно просто чекати.

Ми й чекали, але перехідний вік затягнувся, а потім плавно перейшов у шалену юність. Розмовляти з нею стало неможливо, одразу огризатись починала, скандалити. Ми абияк дoбилиcя, щоб вона закінчила школу. Про вступ мови не йшло, дочка відразу заявила, що не збирається танцювати під нашу дудку, взагалі вона вже доросла і житиме своє життя так, як вважатиме за потрібне.

Після цього вона зібрала свої речі та пішла з дому. Я жахалася, а чоловік по своїх каналах дізнався, що дочка разом зі своїм бойфрендом вирішила підкорити столицю. Це було вже занадто. Дочка пішла, на дзвінки не відповідала, навіть смс не могла написати, що жива-здорова.

Мій терпець урвався, я написала в поліцію. Дочку повернули додому, вона влаштувала скандал, перебила гору посуду. Через три дні вона втекла у невідомому напрямку.

Слава Богу, що ми знайшли її сторінку у соцмережах. Через неї ми хоч би могли зрозуміти, що дочка живa. Пробували їй писати, але вона нас заблокувала, ми просто спостерігали за її життям.

Психолог нам порадила не лізти до доньки, бо так ми можемо зробити лише гірше. Говорила, що вона сама повернеться і спробує налагодити стосунки, коли перехворіє на цю юнацьку безбашенність.

– Головне – не відштовхніть її, коли вона до вас звернеться за допомогою, – кілька разів повторила нам вона і ми міцно запам’ятали її слова.

Чекали близько півроку, коли дочка нарешті зателефонувала. Їй потрібна була наша допомога, вона вибачилася, плакала в трубку, говорила, що багато чого зрозуміла. Звичайно ж, ми її пробачили і вислали грошей. Вона поспілкувалася ще тиждень із нами, а потім знову зникла.

Ще через півроку вона приїхала знову сльози, знову “вибачте”, ми постаралися не зачепити її навіть поглядом. Прийняли без докору, таки це наша дочка.

Дочка прожила з нами місяць, потім сказала, що “задихається” тут і попросила грошей на поїздку до столиці. Ми, звичайно, дали. Вона поїхала і за наступні сім років я бачила її лише двічі. Востаннє вона привезла до нас новонароджену онучку, нібито на якийсь час.

Ми не питали, хто батько, ми взагалі нічого не питали. Вона залишила нам документи, попросила допомогти їй з дитиною, доки не встане на ноги. Внучка вже чотири роки живе в нас. Дочка більше не з’являлася, тільки дзвонила.

За цей час дочка вийшла заміж, але забрати дитину не могла, чоловік був не готовий, йому потрібен був час, потім вона завагітніла і куди їй друга дитина, ну і таке інше. Нам вона дзвонила лише тоді, коли потрібні були гроші.

Ні про наше з батьком самопочуття, ні про рідну дочку вона не питає. Та й про своє життя нічого до ладу не розповідає. У рідкісні моменти потреби нашої допомоги вона надсилає фотографію свого сина, якого з чоловіком зараз виховує.

Я вже давно не тішуся, коли дзвонить дочка. Значить проблеми, отже, потрібні гроші. Мені дуже боляче за внучку. Вона не пам’ятає і не знає маму, а тій начхати. Давно б уже перестали допомагати дочці, але боюся, що вона спробує забрати в нас онучку, а цього вже ми не переживемо, та й дитині псувати психіку теж не хочеться. Вона й так без матері росте.

А ще в мені живе тваринний страх, що ми не зможемо її нормально виховати, адже з її матір’ю це нам не вийшло. Хоча всі навколо і переконують, що це не наша вина, але я боюся.