Чоловік хотів сина, а народилася донька. Тепер він просто ігнорує дитину і вмовляє мене на другу. А я думаю чи потрібен мені такий чоловік
Чоловік мені часто розповідав, як змалку хотів молодшого брата, але батьки вирішили обмежитися однією дитиною. Ще в школі він собі вирішив, що коли одружується, у нього обов’язково буде син.
– Я його всьому навчу, ми разом гратимемо, гулятимемо, я виховаю з нього справжнього чоловіка, – мріяв чоловік.
Мене такі розмови не напружували, бо брат у мене теж мріяв про спадкоємця, про сина. Але народилася дочка, то він тепер налюбуватися на свою маленьку принцесу не може. Я думала, що так працює з усіма батьками.
Адже по суті абсолютно не важливо, хто народився – хлопчик чи дівчинка. Набагато важливіше, щоб дитина була здоровою і зростала у щасливій сім’ї. Так я вважала, доки не завагітніла сама.
Чоловік одразу сказав, що буде син, бо він “робив пацана”. Ходив зі мною на всі УЗД, а коли стало можливо дізнатися стать дитини, замучив лікаря питаннями. Тоді УЗД показало, що буде хлопчик. Мені здається, що лікар так сказав, щоб мій чоловік просто відстав від нього.
– А що буде, якщо таки народиться дівчинка? – питала я.
– Такого не буде. У нас народиться син.
Після звісток про сина наша квартира стала схожою на дитячий магазин. Все було в синіх тонах для хлопчика. Вже на виріст купувалися іграшки, чоловік постійно розповідав, чому він навчатиме сина, куди обов’язково звозить. Ці розмови навіть стали втомлювати мене.
Коли підійшов термін пологів, чоловік весь втомився. Він навіть вирішив бути присутнім у момент народження дитини, щоб не пропустити жодної секунди життя довгоочікуваного синочка. Але ж народилася дівчинка. Я бачила, як у чоловіка прямо в пологовому залі погас погляд. Він просто мовчки вийшов із палати.
Я намагалася списати це на шок, нервове потрясіння, афект. Думала, що зараз він оклемається, відчує, що став татом і все стане гаразд. Та не стало.
У лікарні він нас не відвідував, тільки дзвонив, справлявся про здоров’я та самопочуття. Навіть не брав участі у виборі імені для доньки. На виписці щастя на обличчі не було помітно. Просто поцілував мене, віддав квіти, потримав конверт із дитиною для фото, а потім зіпхнув дочку назад мені.
Я народила півроку тому, дочку назвала Інною. За півроку чоловік жодного інтересу до дитини не виявив. Навіть на руки її жодного разу не взяв, не кажу вже про прогулянки чи спільне купання малюка. Таке відчуття, що у його всесвіті жодної доньки не народжувалося.
На побутові труднощі я не скаржуся, мені дуже допомагають мама та свекруха. Разом ми нормально справляємось. Але психологічно це дуже складно сприймати. А ще я чомусь почуваюся винною, наче підвела чоловіка, не виправдала його надій.
– Не хвилюйся, – намагається підбадьорити мене свекруха. – Зараз просто Інна ще маленька, а як виросте, тут серце в нього і здригнеться. Ще бігатиме за нею і переживатиме з будь-якого приводу.
Я ж у це вірю важко. У нас почалися розмови, що треба народжувати другу дитину. Чоловік упевнений, що ось тепер точно буде хлопчик. Такі розмови він починає дедалі частіше.
Але я боюся народжувати другого. А що, як знову буде дівчинка? Чоловік ігноруватиме вже двох дітей? Та навіть якщо син народиться, теж нічого доброго. Буде занадто різне ставлення до дітей – сина він облизуватиме, а дочка завжди буде для тата осторонь. Навіщо дитині забезпечувати таку психологічну травму?
Я взагалі думаю, що якщо за півроку у чоловіка не зміниться ставлення до дитини, то треба буде подавати на розлучення. Не хочу, щоб моя дочка росла і відчувала, що її не люблять і її появи світ не хотіли. Дитина ні в чому не винна, а те, що у тата пунктик, так це проблеми тата.